Саме XV і початок XVI століття стали періодом найбільшої могутності Папської області. Деякі папи без вагань використовували військову силу, щоб зміцнити свою державу, тоді як інші підпорядковували церковну політику інтересам власних родин. Проте вже із середини XVI століття ситуація почала змінюватися. Реформація, зростання могутності європейських монархій та посилення іспанського впливу в Італії поступово перетворили Папську область із провідної політичної сили на одну з багатьох держав Апеннінського півострова.

Відновлення папської влади після Великої схизми

Обрання папи Мартина V у 1417 році завершило майже сорокарічну Велику західну схизму, під час якої одночасно існувало кілька претендентів на папський престол. Новому понтифіку дісталася держава, яка перебувала у складному становищі. Значна частина Папської області фактично контролювалася місцевими князями, аристократичними родами або впливовими містами, що користувалися слабкістю центральної влади.

Мартін V поставив перед собою завдання відновити єдність папської держави. Він реформував адміністрацію, поступово повертав контроль над втраченими територіями й зміцнював авторитет папства серед італійських правителів. Його наступники продовжили цей курс, розглядаючи Папську область не лише як духовний центр католицизму, а й як повноцінну європейську державу зі своїми політичними інтересами.

Сикст IV і боротьба за світську владу

Одним із найсуперечливіших пап цього періоду став Сикст IV, який правив у 1471–1484 роках. Його понтифікат став яскравим прикладом того, наскільки тісно перепліталися церковна та світська політика в епоху Відродження. Сикст IV активно призначав своїх родичів на найвищі церковні та державні посади, використовуючи папську владу для зміцнення становища власної сім’ї. Така практика, відома як непотизм, була поширеним явищем того часу, однак саме за Сикста IV вона набула особливо великих масштабів.

Водночас папа прагнув посилити політичний вплив Рима на всю Центральну Італію. Він активно втручався у внутрішні справи інших держав, підтримував різноманітні політичні союзи й навіть змови проти своїх противників. Найвідомішою стала змова проти флорентійської родини Медічі, яка на той час була однією з наймогутніших династій Італії. Хоча цей задум не досяг поставленої мети, він засвідчив, що папство дедалі частіше діяло як звичайна європейська держава, використовуючи політичні інтриги для досягнення власних цілей.

Олександр VI і амбіції родини Борджіа

Ще більш суперечливим став понтифікат Олександра VI (1492–1503), представника знаменитої іспанської родини Борджіа. Його правління нерідко вважають одним із найбільш політизованих в історії папства. Для Олександра VI зміцнення Папської області було нерозривно пов’язане з особистими інтересами його сім’ї.

Головною політичною фігурою цього часу став син папи — Чезаре Борджіа. За підтримки батька він розпочав масштабну кампанію із завоювання князівств Центральної Італії, прагнучи створити власну сильну державу. Використовуючи дипломатію, військову силу та союзи з французькими правителями, Чезаре підкорив низку міст і князівств Романьї, значно посиливши вплив папства в регіоні.

Попри значні військові успіхи, цей проєкт виявився недовговічним. Після смерті Олександра VI політична система, побудована навколо особистої влади Борджіа, швидко розпалася. Проте кампанії Чезаре стали важливим етапом у процесі централізації Папської області та продемонстрували, наскільки далеко папство було готове зайти у боротьбі за світське панування.

Юлій II — «папа-войовник»

Найбільшої могутності Папська область досягла за понтифікату Юлія II (1503–1513), якого сучасники часто називали «папою-войовником». На відміну від багатьох попередників, він особисто очолював військові походи, не боячись перебувати на полі бою разом із солдатами. Його головною метою було відновлення повного контролю над папськими територіями та вигнання іноземних держав із Центральної Італії.

Завдяки серії успішних військових кампаній Юлію II вдалося значно розширити Папську область. На піку своєї могутності вона простягалася від Парми й Болоньї на півночі через Романью, Марке та Умбрію до Кампанії на південь від Рима. Значна частина цих територій була повернута саме завдяки військовим експедиціям, які папа організовував особисто.

Проте діяльність Юлія II не обмежувалася війнами. Саме за його правління розпочалося масштабне будівництво нового собору Святого Петра в Римі, до роботи над яким були залучені найвидатніші майстри доби Відродження. Таким чином, його понтифікат поєднав військову експансію з розквітом мистецтва й архітектури.

Папська область у добу Відродження

На початку XVI століття Папська область залишалася однією з найвпливовіших держав Італії. Папи були активними учасниками Італійських воєн, укладали союзи з Францією, Іспанією, Священною Римською імперією та іншими державами. Водночас саме Рим став одним із головних центрів європейського Відродження.

Папський двір фінансував будівництво величних храмів, розвиток університетів, бібліотек і художніх майстерень. Саме в цей період працювали такі митці, як Мікеланджело, Рафаель і Браманте, чиї твори й сьогодні визначають вигляд Ватикану та Рима. Завдяки цьому Папська область була не лише політичним, а й одним із найважливіших культурних центрів Європи.

Причини занепаду

Попри зовнішню могутність, уже в другій половині XVI століття папська держава почала поступово втрачати свій політичний авторитет. Однією з головних причин стала Реформація, яка розпочалася після виступу Мартіна Лютера в 1517 році. Значна частина Європи відмовилася визнавати владу римського папи, що суттєво послабило міжнародний вплив Святого Престолу.

Одночасно в Італії посилювалася роль великих європейських держав, насамперед Іспанії. У XVII столітті іспанська монархія контролювала значну частину Апеннінського півострова й дедалі активніше втручалася в італійську політику. На цьому тлі Папська область поступово перетворилася лише на одну з кількох невеликих держав Італії, поступившись провідними позиціями могутнім європейським монархіям.

До кінця XVIII століття папська влада залишалася важливою в релігійному житті католицького світу, однак її політичне значення вже було значно меншим, ніж у добу Середньовіччя чи раннього Відродження. Подальші потрясіння, пов’язані з Французькою революцією та наполеонівськими війнами, остаточно змінили політичну карту Італії й започаткували завершальний етап історії Папської області.

Данило Ігнатенко

The post Папська область у XV–XVIII століттях: від могутності пап-правителів до занепаду перед Французькою революцією first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історія Папської області нерозривно пов’язана з розвитком середньовічної Європи. Вона стала результатом занепаду Західної Римської імперії, боротьби з варварськими народами, суперництва між папами та імператорами, а також складної політики італійських міст-держав. Саме існування папської держави зробило понтифіків одними з найвпливовіших політичних діячів Середньовіччя, дозволяючи їм брати активну участь не лише в церковному, а й у світському житті Європи.

Витоки папської світської влади

Перші передумови виникнення Папської області з’явилися ще в IV столітті, коли римські єпископи почали накопичувати значні земельні володіння навколо Рима. Ці маєтки отримали назву «Спадщина Святого Петра» й забезпечували матеріальну основу діяльності папства. Однак у той час папи ще не були незалежними правителями, адже Італія залишалася частиною Римської, а згодом Візантійської імперії.

Після падіння Західної Римської імперії у V столітті становище пап поступово змінилося. Центральна влада в Італії фактично перестала існувати, а населення дедалі частіше зверталося до римських понтифіків не лише як до духовних лідерів, а й як до захисників від зовнішніх загроз. Одним із перших пап, який проявив себе як політичний діяч, був Лев I Великий. У 452 році він особисто зустрівся з гунським правителем Аттілою й, за переказами, переконав його відмовитися від походу на Рим.

Не менш важливу роль відіграв Григорій I Великий (590–604). Він реформував систему управління папськими маєтками, організував благодійну діяльність і фактично перебрав на себе частину функцій державної влади, коли Італія потерпала від нападів лангобардів. Попри це папи ще довго залишалися формальними підданими візантійських імператорів.

Народження Папської області

Справжня історія Папської області розпочалася в середині VIII століття. У цей час відносини між папством і Візантійською імперією різко погіршилися. Причинами стали збільшення імперських податків, політика іконоборства, яку проводили візантійські імператори, а також нездатність Константинополя ефективно захищати Італію від нападів лангобардів.

Коли у 750-х роках лангобарди наблизилися до Рима, папа Стефан II звернувся по допомогу до франкського правителя Піпіна III Короткого. Франкський король здійснив військовий похід до Італії, розгромив лангобардів і в 756 році передав папству значну частину завойованих територій. Ця подія увійшла в історію як Дар Піпіна й вважається офіційною датою заснування Папської області.

Невдовзі лангобардський король Айстульф визнав передачу земель папі за Павійським договором. До нової держави увійшли Римська область, Равенна, Пентаполіс уздовж Адріатичного узбережжя та інші території Центральної Італії. Саме тоді папа вперше став не лише духовним лідером, а й світським правителем власної держави.

Дар Костянтина та зміцнення папських претензій

Приблизно в той самий період у Римі з’явився документ, який відіграв величезну роль у політичній історії Середньовіччя, — так званий Дар Костянтина. У ньому стверджувалося, що імператор Костянтин Великий нібито передав папам владу над Західною Римською імперією. Лише в добу Відродження було доведено, що цей документ є підробкою, створеною значно пізніше.

Попри це, протягом багатьох століть Дар Костянтина використовувався як важливий аргумент на користь папських претензій на світську владу. Його доповнювали реальні акти франкських правителів — Карла Великого, Людовіка Благочестивого та Лотаря I, які підтверджували й розширювали територіальні володіння Святого Престолу.

Папська область у добу Середньовіччя

У IX–XI століттях Папська область переживала складний період. Після розпаду імперії Каролінгів вплив центральної влади ослаб, а самі папи часто залежали від могутніх римських аристократичних родів. Попри це, папська держава збереглася, хоча її політичне становище залишалося нестабільним.

Новим викликом стало протистояння зі Священною Римською імперією. У XI–XIII століттях між папами та німецькими імператорами розгорілася тривала боротьба за верховенство в християнському світі. Одним із найвідоміших епізодів цього протистояння стала суперечка про інвеституру (1078–1122), під час якої сторони сперечалися, хто має право призначати єпископів — імператор чи папа.

Додаткові труднощі виникли через спадщину могутньої графині Матильди Тосканської. Вона спочатку передала свої землі папству, але згодом змінила заповіт на користь імператора Генріха V. Це стало причиною багаторічних територіальних суперечок.

Розширення папських володінь

Попри численні конфлікти, у XII–XIII століттях Папська область навіть розширила свої кордони. Папи активно використовували дипломатію та союзи з іншими правителями. Наприкінці XI століття завдяки союзу з норманами до папських володінь приєднали герцогство Беневенто.

Особливо значних успіхів досяг папа Інокентій III (1198–1216), один із найвпливовіших понтифіків Середньовіччя. Скориставшись боротьбою між представниками династії Гогенштауфенів та їхнім суперником Оттоном IV за імператорський престол, він зміцнив контроль над Центральною Італією. Саме тоді папство отримало визнання своїх прав на герцогство Сполето та зміцнило позиції в Анконській області.

Проте в цей самий час дедалі більшого значення набували незалежні міські комуни. Якщо в Північній Італії папи нерідко підтримували їхню боротьбу проти імператорів, то в самій Папській області вони виступали проти спроб міст здобути самоврядування. Особливо гостро ситуація загострилася в Римі, де у XII столітті навіть спалахнуло повстання проти папської влади.

Авіньйонське папство та криза влади

На початку XIV століття папський престол був перенесений із Рима до французького Авіньйона. Період Авіньйонського папства (1309–1377) став одним із найскладніших в історії Папської області. Через тривалу відсутність понтифіків їхній контроль над італійськими територіями значно послабився.

У цей час папські представники втрачали владу в багатьох містах. Болонья, Флоренція та інші комуни дедалі активніше виступали проти Святого Престолу. У самому Римі точилася боротьба між аристократичними родами Орсіні та Колонна, а в 1347 році політичний діяч Кола ді Рієнцо навіть проголосив короткочасну республіку.

Щоб повернути контроль над Папською областю, папи вдалися до військових заходів. Найуспішнішим полководцем цього часу став кардинал Гіль Альварес Каррільйо де Альборнос, який упродовж кампанії 1353–1363 років поступово відвоював майже всі втрачені території. Пізніше дипломатичні місії кардинала Роберта Женевського допомогли підготувати повернення папства до Рима.

Велика західна схизма

Повернення пап до Рима не означало завершення кризи. Уже в 1378 році після смерті папи Григорія XI розпочалася Велика західна схизма — один із найглибших розколів в історії Католицької церкви. Одночасно існували папи в Римі та Авіньйоні, а після Пізанського собору 1409 року з’явився ще й третій претендент на престол Святого Петра.

Протягом майже сорока років Європа була поділена між різними папськими престолами, що негативно позначилося і на політичному становищі Папської області. Лише Констанцький собор (1414–1418) поклав край розколу, усунувши суперників і обравши єдиного законного папу — Мартина V. Це дозволило поступово відновити централізоване управління папською державою.

Протягом більш ніж тисячі років Папська область була унікальним політичним утворенням, у якому духовна й світська влада поєднувалися в руках однієї особи. Завдяки цьому папи стали одними з найвпливовіших політичних діячів середньовічної Європи. Вони виступали арбітрами між монархами, організаторами хрестових походів, покровителями науки, освіти й мистецтва, а також правителями власної держави.

Разом із тим світська влада нерідко втягувала папство у війни, дипломатичні інтриги та конфлікти з імператорами, королями й італійськими містами. Саме ця подвійна роль пап визначила значну частину політичної історії Європи від раннього Середньовіччя до доби Нового часу.

Іван Гудзенко

The post Папська область: історія держави римських пап від VIII століття до об’єднання Італії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Чезаре Борджіа народився в сім’ї кардинала Родріго Борджіа (майбутнього Папи Олександра VI) та його коханки Ванноцци Катанеї. Він був другим сином у сім’ї, тому згідно з традиціями того часу його готували до церковної кар’єри. У 1480 році Папа Сікст IV звільнив його від наклепів про незаконність, що дозволило Чезаре обіймати церковні посади.

Чезаре отримав освіту в Університеті Перуджі та Пізанському університеті, де вивчав канонічне та цивільне право під керівництвом відомого юриста Філіппо Дечіо. У 1491 році він став єпископом Памплони, а після обрання батька Папою в 1492 році — архієпископом Валенсії. Проте, незважаючи на церковну кар’єру, Чезаре більше цікавився політикою та військовою справою, ніж духовними обов’язками.

Обрання Олександра VI Папою в 1492 році стало поворотним моментом у житті Чезаре. У 1493 році він отримав титул кардинала, але його справжні інтереси лежали поза межами церкви. Після загадкового вбивства його старшого брата Хуана в 1497 році, Чезаре став головним світським лейтенантом свого батька. Він відмовився від кардинальства в 1498 році та зосередився на створенні власної політичної бази в Італії.

Шлюб та союз із Францією

У 1498 році Чезаре одружився з Шарлоттою д’Альбре, сестрою короля Наварри, що забезпечило йому підтримку французького короля Людовика XII. Він отримав титул герцога Валентинуа, який став основою для його прізвиська “Валентино”. Цей союз дозволив Чезаре розпочати масштабну кампанію з відновлення контролю над Папською областю.

Завоювання Романьї

У 1499 році Чезаре, як генерал-капітан папської армії, за підтримки французьких військ розпочав завоювання міст Романьї та Марки. До 1502 року він захопив Імолу, Форлі, Ріміні, Пезаро, Фаенцу, Урбіно, Камеріно та Сенігаллію. Його методи управління, що включали як дипломатію, так і жорстокість, стали об’єктом вивчення для Нікколо Макіавеллі, який бачив у Чезаре приклад нового типу правителя.

Після смерті батька в 1503 році Чезаре втратив політичну підтримку та був змушений покинути Італію. Він помер у 1507 році під час облоги Віани в Іспанії. Незважаючи на те, що його амбіції створити власне князівство не були реалізовані, Чезаре Борджіа залишив значний слід в історії. Його методи управління та політичні інтриги стали основою для праць Нікколо Макіавеллі, який вважав Чезаре ідеальним прикладом “нового принца”.

Данило Ігнатенко

The post Чезаре Борджіа: політичний геній епохи Відродження first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.