На початку 2005 року президент Палестинської автономії Махмуд Аббас та прем’єр-міністр Ізраїлю Аріель Шарон оголосили про припинення бойових дій. Ізраїль готувався до виведення своїх сил із частини палестинських територій, а палестинські політичні сили опинилися перед необхідністю визначити подальшу стратегію.

Після переговорів ХАМАС погодився на припинення вогню, хоча окремі випадки насильства продовжувалися. Пізніше того ж року Ізраїль завершив одностороннє розведення із сектору Газа: були демонтовані ізраїльські поселення, а військові залишили територію. Виведення Ізраїлю не означало автоматичного встановлення палестинської політичної єдності. Навпаки, після нього боротьба між основними палестинськими політичними силами — ХАМАС і ФАТХ — стала ще важливішою.

Перемога ХАМАС на виборах 2006 року

Переломним моментом стали вибори до Палестинської законодавчої ради у січні 2006 року. ХАМАС здобув несподівану перемогу, отримавши значну кількість місць у парламенті. Його успіх став серйозним викликом для ФАТХ — політичної сили, яка тривалий час домінувала в палестинському політичному житті.

Результат виборів продемонстрував, що ХАМАС уже не можна було розглядати лише як збройну організацію. Він перетворився на впливового політичного гравця, здатного брати участь у виборах і формувати уряд.

Спочатку між ХАМАС і ФАТХ була сформована коаліція. Прем’єр-міністром став представник ХАМАС Ісмаїл Ханія. Проте співпраця виявилася нетривалою. Між двома силами існували глибокі розбіжності щодо політичного курсу, відносин з Ізраїлем та контролю над силовими структурами.

Конфлікт ХАМАС і ФАТХ

Упродовж 2006–2007 років протистояння між прихильниками ХАМАС і ФАТХ дедалі більше набувало характеру збройного конфлікту. У секторі Газа відбувалися зіткнення між силами двох палестинських рухів.

Це був не просто конфлікт між окремими політичними партіями. Він відображав глибший розкол палестинського суспільства щодо майбутнього політичного устрою та стратегії боротьби за палестинську державність.

У червні 2007 року президент Палестинської автономії Махмуд Аббас розпустив уряд, очолюваний ХАМАС, та оголосив надзвичайний стан. Проте це рішення не призвело до відновлення контролю Палестинської адміністрації над Газою. Навпаки, ХАМАС фактично встановив контроль над сектором. Таким чином, палестинська політична система розділилася на дві частини. ХАМАС контролював сектор Газа, тоді як уряд, орієнтований на ФАТХ і президента Махмуда Аббаса, зберігав владу на Західному березі річки Йордан.

Палестинський політичний розкол

Події 2007 року стали одним із найважливіших переломів у сучасній історії Палестини. Відтоді ХАМАС і ФАТХ фактично сформували два окремі центри політичної влади.

На Західному березі діяли структури Палестинської адміністрації, контрольовані ФАТХ. У секторі Газа сформувалася адміністрація ХАМАС. Цей поділ суттєво ускладнив переговори про створення єдиної палестинської держави. Для міжнародних партнерів виникла проблема: з ким саме вести переговори та хто має представляти палестинців у процесі врегулювання. Водночас розкол вплинув і на повсякденне життя населення. Дві території опинилися під управлінням різних політичних сил, між якими тривалий час зберігалася недовіра.

Спроби примирення ХАМАС і ФАТХ

Попри розкол, сторони неодноразово намагалися відновити політичну єдність. У квітні 2011 року ХАМАС і ФАТХ оголосили про досягнення угоди про примирення за посередництва Єгипту.

Угоду підписали в Каїрі 4 травня. Вона передбачала створення тимчасового уряду, який мав організувати проведення законодавчих і президентських виборів. Проте реалізація домовленостей виявилася складною. Протягом наступних місяців сторони сперечалися щодо складу та керівництва тимчасового уряду. У лютому 2012 року було оголошено, що Махмуд Аббас має очолити тимчасову адміністрацію.

Однак політичне примирення не призвело до швидкого подолання фактичного розколу. Відмінності між двома рухами залишалися надто значними, а питання контролю над сектором Газа та силовими структурами продовжувало бути одним із головних джерел суперечностей.

Відносини з Сирією та Іраном

Важливу роль у розвитку ХАМАС відігравали його зовнішні союзники, зокрема Сирія та Іран. Однак у 2011 році ці відносини зазнали серйозного випробування через початок громадянського конфлікту в Сирії. Керівництво ХАМАС тривалий час перебувало в Дамаску. Але коли сирійська влада почала придушувати антиурядові протести, представники організації уникали відкритої підтримки дій сирійських сил безпеки.

На початку 2012 року керівники ХАМАС залишили Сирію та переїхали до Єгипту і Катару. Халед Мешааль, який був одним із провідних представників зовнішнього керівництва організації, публічно висловив підтримку сирійській опозиції.

Це рішення погіршило відносини ХАМАС із сирійською владою та Іраном, який підтримував режим Башара аль-Асада. Фінансова підтримка ХАМАС з боку Ірану, яка, за наведеними Britannica оцінками, раніше перевищувала 200 мільйонів доларів на рік, суттєво скоротилася.

Єгипет і фінансові труднощі ХАМАС

Ще одним важливим фактором стала політична ситуація в Єгипті. Після повалення президента Мохамеда Мурсі у 2013 році до влади прийшла тимчасова адміністрація під керівництвом військових, яка займала ворожішу позицію щодо ХАМАС.

Єгипет значно посилив контроль на кордоні із сектором Газа. Було закрито більшість тунелів, які використовувалися для переміщення товарів між Газою та Єгиптом. Ці тунелі мали не лише логістичне, а й фінансове значення. Вони були важливим джерелом податкових надходжень для адміністрації ХАМАС і водночас забезпечували постачання широкого спектра товарів до сектора Газа.

Посилення контролю на кордоні, скорочення іранської фінансової підтримки та загальна ізоляція створили серйозний економічний тиск. До кінця 2013 року адміністрація ХАМАС уже мала труднощі з виплатою заробітної плати працівникам державного сектору.

Чому контроль над Газою став переломним

Встановлення ХАМАС контролю над сектором Газа у 2007 році змінило всю політичну систему палестинських територій. Організація, яка виникла під час Першої інтифади як ісламістський рух опору, за два десятиліття перетворилася на політичну силу, яка фактично керувала окремою територією. Водночас цей контроль поставив ХАМАС перед складною проблемою. Організації довелося одночасно виконувати функції політичної адміністрації, забезпечувати роботу державного сектору та підтримувати власну політичну й військову структуру.

Зовнішньополітична ситуація також залишалася нестабільною. Відносини з Іраном та Сирією змінювалися залежно від регіональних конфліктів, а Єгипет посилював контроль над кордоном. У результаті ХАМАС опинився під значним політичним та економічним тиском.

Газа як центр влади ХАМАС

Контроль над сектором Газа став результатом не однієї події, а поступового розвитку кількох процесів: перемоги ХАМАС на виборах, конфлікту з ФАТХ, розпуску уряду Махмудом Аббасом та збройного протистояння 2007 року. Відтоді палестинський політичний простір залишався розділеним. Західний берег і сектор Газа розвивалися під управлінням різних політичних центрів, що стало однією з головних перешкод для формування єдиної системи палестинського управління.

Історія ХАМАС у Газі демонструє, наскільки тісно внутрішня палестинська політика пов’язана з регіональними та міжнародними процесами. Вибори, боротьба між ФАТХ і ХАМАС, позиція Єгипту, підтримка Ірану та події в Сирії разом сформували політичну реальність, у якій сектор Газа став головним центром влади ХАМАС.

Данило Ігнатенко  

The post ХАМАС і сектор Газа: як організація встановила контроль над територією first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Особливо гостро ХАМАС відреагував на мирний процес, який розпочався між Ізраїлем та Організацією визволення Палестини. Організація засудила угоди, укладені в 1993 році між Ізраїлем та ООП, відомі як угоди в Осло. Вони передбачали взаємне визнання сторін і створення Палестинської адміністрації як частини процесу поступового врегулювання конфлікту. Для ХАМАС цей процес був неприйнятним, оскільки передбачав політичні компроміси та домовленості з Ізраїлем. Організація вважала, що палестинські права не повинні бути предметом територіальних поступок.

ХАМАС і Палестинська адміністрація

Неприйняття угод Осло створило складні відносини між ХАМАС і керівництвом ООП. Водночас лідер ООП Ясір Арафат намагався залучити ХАМАС до політичної системи. У рамках цієї політики представники руху отримували окремі керівні посади в Палестинській адміністрації. Це було прагненням не допустити остаточного розколу палестинського політичного табору. Однак інтеграція ХАМАС у політичну систему не усунула принципових розбіжностей між сторонами. Рух продовжував виступати проти ключових положень мирного процесу, тоді як керівництво ООП намагалося використовувати переговори як шлях до створення палестинської держави.

У цей період палестинська політика фактично опинилася між двома різними моделями. Перша робила ставку на переговори, міжнародне визнання та поступове створення державних інституцій. Друга наголошувала на опорі та відмові від компромісів щодо територіального питання.

Інтифада Аль-Акса і нова хвиля насильства

Провал мирних переговорів між ізраїльтянами та палестинцями у вересні 2000 року став одним із переломних моментів конфлікту. Незабаром розпочалося нове масштабне палестинське повстання, яке отримало назву інтифада Аль-Акса. На відміну від Першої інтифади, цей конфлікт характеризувався значно вищим рівнем насильства. У ньому брали участь різні палестинські угруповання, зокрема ХАМАС. Організація посилила атаки проти ізраїльтян, а її збройні структури здійснили низку вибухів-смертників на території Ізраїлю.

Насильство спричинило жорстку реакцію з боку Ізраїлю. Посилилися заходи безпеки, арешти, військові операції та інші дії, спрямовані проти палестинських збройних угруповань. Таким чином, на початку XXI століття перспективи переговорного врегулювання стали ще складнішими.

Поступова зміна політичної позиції

Після завершення найбільш інтенсивного періоду інтифади Аль-Акса ХАМАС почав демонструвати певну зміну підходу до політичного процесу. Це не означало повної відмови від попередніх ідеологічних положень, але організація стала активніше використовувати політичні механізми. Важливим моментом стали палестинські парламентські вибори 2006 року. Після більш ніж десяти років критики основних принципів Палестинської адміністрації ХАМАС взяв участь у виборах і здобув значну підтримку виборців.

Цей крок мав велике політичне значення. ХАМАС, який раніше робив головний акцент на опорі та відмові від переговорного процесу, почав діяти в межах палестинських політичних інституцій. Це поставило перед організацією нове питання: як поєднати власну ідеологічну позицію з необхідністю брати участь у політичному управлінні.

Питання двох держав

У наступні роки окремі високопоставлені представники ХАМАС робили заяви, які свідчили про готовність розглядати створення палестинської держави в межах кордонів, що існували до війни 1967 року.

Особливе значення мав документ «Загальні принципи та політика», опублікований ХАМАС у 2017 році. У ньому організація заявила про підтримку створення «повністю суверенної та незалежної Палестинської держави» зі столицею в Єрусалимі на основі ліній, що існували станом на 4 червня 1967 року, а також про повернення палестинських біженців і переміщених осіб. Ця позиція була важливою зміною в політичній риториці ХАМАС. Фактично організація демонструвала готовність розглядати палестинську державу в межах територій, пов’язаних із кордонами до Шестиденної війни. Водночас документ не означав формального визнання Ізраїлю.

Чому зміни не означали визнання Ізраїлю

Однією з головних суперечностей політичної позиції ХАМАС залишалося питання легітимності Ізраїлю. Навіть після появи заяв про можливість палестинської держави в кордонах 1967 року організація продовжувала відкидати легітимність Ізраїлю як держави. Тому між поняттями «прийняття палестинської держави в кордонах 1967 року» та «визнання Ізраїлю» існувала принципова різниця. Перше могло розглядатися як практичний або політичний компроміс, тоді як друге залишалося предметом гострих ідеологічних суперечок.

Саме ця подвійність значною мірою пояснює суперечливість заяв представників ХАМАС. Поряд із політичною риторикою про державу в межах 1967 року звучали заяви прихильників жорсткої лінії, які категорично відкидали можливість визнання Ізраїлю.

Ях’я Сінвар і жорстка лінія

Одним із найвідоміших представників жорсткого підходу був Ях’я Сінвар, який очолював ХАМАС у секторі Газа з 2017 до 2024 року. Його публічні заяви демонстрували, наскільки глибокими залишалися суперечності всередині політичної риторики організації.

У 2017 році, невдовзі після оприлюднення нового політичного документа ХАМАС, Сінвар заявив під час зустрічі з молодими жителями Гази, що питання визнання Ізраїлю більше не є предметом обговорення, а натомість ідеться про його знищення.

Ця заява показала, що пом’якшення окремих положень політичної програми не означало одностайної відмови від жорсткої ідеологічної позиції. Усередині ХАМАС продовжували співіснувати різні підходи — від прагматичної участі в політичному процесі до категоричного неприйняття ізраїльської державності.

Від бойкоту переговорів до політичної участі

Історія ставлення ХАМАС до мирного процесу демонструє поступову, але неповну трансформацію. На ранньому етапі організація відкидала переговори, засуджувала угоди Осло та виступала проти територіальних компромісів. Під час інтифади Аль-Акса її збройна діяльність стала одним із факторів різкого загострення конфлікту.

Пізніше ХАМАС почав використовувати політичні механізми, взяв участь у виборах 2006 року та став частиною палестинського політичного життя. У 2017 році його політичний документ продемонстрував готовність розглядати створення палестинської держави в кордонах 1967 року як можливу формулу національного консенсусу. Проте ця зміна не перетворила ХАМАС на прихильника класичного мирного процесу. Відсутність визнання Ізраїлю та збереження жорсткої риторики залишалися фундаментальними перешкодами для повноцінного політичного компромісу. Таким чином, еволюцію ХАМАС правильніше розглядати не як простий перехід від війни до миру, а як складне поєднання ідеологічної наступності та політичного прагматизму. Організація поступово освоювала механізми політичної участі, але водночас зберігала фундаментальні положення, які визначали її ставлення до Ізраїлю та палестинського питання.

Данило Ігнатенко

The post ХАМАС і мирний процес: як змінювалася позиція організації щодо Ізраїлю first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Саладін, або Салах ад-Дін Юсуф ібн Айюб (1137/1138–1193), належить до числа найвидатніших державних діячів і полководців середньовічного світу. Його ім’я нерозривно пов’язане з боротьбою проти хрестоносців, об’єднанням мусульманських земель Близького Сходу та поверненням Єрусалима під владу ісламу після майже дев’яти десятиліть перебування міста під контролем християнських держав.

На Заході Саладіна пам’ятають як гідного суперника Річарда Левового Серця, а в мусульманському світі він став символом справедливого правителя, захисника віри та одного з найвидатніших героїв ісламської історії.

Походження та дитинство

Саладін народився приблизно у 1137 або 1138 році в місті Тікріт у Месопотамії (сучасний Ірак) в авторитетній курдській родині. Саме в ніч його народження сім’я була змушена залишити місто й переїхати до Алеппо, де його батько Наджм ад-Дін Айюб вступив на службу до впливового правителя Імада ад-Діна Зангі.

Дитинство майбутнього султана минуло в Бальбеку та Дамаску — важливих культурних центрах мусульманського світу. На відміну від багатьох майбутніх полководців, юний Саладін більше цікавився релігійними науками, богослов’ям і вивченням ісламу, ніж військовими вправами.

Саме ця духовна освіта значною мірою сформувала його світогляд і вплинула на майбутній стиль правління.

Початок військової кар’єри

Перший важливий етап його життя розпочався після вступу до війська свого дядька Асад ад-Діна Ширкуха — одного з найталановитіших воєначальників еміра Нур ад-Діна.

У середині XII століття Єгипет переживав гостру політичну кризу. За контроль над країною одночасно боролися:

Фатімідський халіфат;

Єрусалимське королівство хрестоносців;

Сирійські війська Нур ад-Діна.

Під час трьох військових походів до Єгипту молодий Саладін здобув перший бойовий досвід і поступово проявив себе як здібний організатор та дипломат.

Призначення візиром Єгипту

Після смерті Ширкуха у 1169 році тридцятиоднорічний Саладін несподівано отримав одразу дві надзвичайно важливі посади спочатку головнокомандувача сирійських військ у Єгипті, пізніше великого візира Фатімідського халіфа.

Багато сучасників були здивовані таким стрімким кар’єрним зростанням. Проте його пояснювали не лише підтримкою впливової родини, а й особистими здібностями Саладіна — розсудливістю, дисциплінованістю, політичним талантом та вмінням швидко приймати рішення.

Саме в цей період він отримав титул «аль-Малік» («цар»), хоча в історії залишився насамперед як султан.

Ліквідація Фатімідського халіфату

У 1171 році Саладін здійснив одну з найважливіших політичних реформ своєї епохи.

Він ліквідував шиїтський Фатімідський халіфат, який дедалі більше втрачав авторитет і політичний вплив, та відновив у Єгипті сунітський іслам.

Це рішення мало величезні наслідки:

Єгипет повернувся до сунітської традиції;

країна стала основною військовою та фінансовою опорою майбутньої держави Айюбідів;

мусульманський світ отримав нового потужного лідера.

Об’єднання мусульманського світу

Після смерті Нур ад-Діна у 1174 році Саладін фактично став незалежним правителем.

Протягом наступних дванадцяти років він методично об’єднував під своєю владою мусульманські території: Єгипет, Сирію, Палестину, Північну Месопотамію, Ємен.

Для цього він використовував поєднання дипломатії, політичних союзів і військової сили.

На відміну від багатьох своїх сучасників, Саладін намагався уникати зайвого кровопролиття. Якщо проблему можна було вирішити переговорами — він обирав саме цей шлях.

Саме завдяки цьому йому вдалося подолати численні міжусобні конфлікти, які десятиліттями послаблювали мусульманський світ.

Джихад як державна політика

Основою світогляду Саладіна була ідея джихаду — боротьби за захист ісламу.

Однак для нього джихад означав не лише військові кампанії.

Він активно підтримував будівництво мечетей, заснування медресе, розвиток мусульманської освіти, діяльність богословів, написання релігійних праць.

Султан був переконаний, що перемогти хрестоносців можна лише після морального відродження мусульманського суспільства.

Саме тому він приділяв величезну увагу розвитку науки, освіти та релігійного життя.

Битва при Хаттіні — перелом у Хрестових походах

Найвидатнішою військовою його перемогою стала битва при Хаттіні, яка відбулася 4 липня 1187 року.

Армія хрестоносців опинилася у надзвичайно невигідному становищі: нестача води, виснаження, помилки командування, відсутність можливості відступити.

Саладін майстерно використав усі ці фактори.

У результаті майже вся армія Єрусалимського королівства була знищена або потрапила в полон.

Ця перемога повністю змінила співвідношення сил на Близькому Сході.

Завоювання Єрусалима

Після перемоги при Хаттіні війська Саладіна швидко захопили більшість міст хрестоносців: Акру, Бейрут, Сидон, Назарет, Кесарію, Наблус, Яффу, Аскалон.

Кульмінацією кампанії стало повернення Єрусалима.

2 жовтня 1187 року місто капітулювало після 88 років перебування під владою хрестоносців.

Ця подія стала однією з найважливіших в історії Середньовіччя.

Попри те, що багато мусульман очікували жорстокої помсти за різанину 1099 року, Саладін відмовився від масового винищення населення.

Християнам дозволили викупити свою свободу та залишити місто, тоді як більшість мирних мешканців уникла насильства.

Саме цей вчинок значною мірою сформував його репутацію благородного правителя навіть серед ворогів.

Початок Третього хрестового походу

Падіння Єрусалима викликало величезний резонанс у Європі.

Папство закликало до нового Хрестового походу.

У ньому взяли участь три наймогутніші монархи того часу:

Річард I Левове Серце (Англія);

Філіп II Август (Франція);

Фрідріх I Барбаросса (Священна Римська імперія).

Саме в цей період постать Саладіна стала широко відомою всій Європі.

Протистояння з Річардом Левовим Серцем

Найвідомішою сторінкою Третього хрестового походу стало протистояння між Саладіном і англійським королем Річардом Левовим Серцем.

Попри численні битви, жодна зі сторін не змогла здобути вирішальної перемоги.

Річард продемонстрував визначний військовий талант, однак Саладін виявив не меншу наполегливість.

Попри втому власної армії та складне становище держави, він не дозволив хрестоносцям повернути Єрусалим.

У 1192 році було укладено мир, згідно з яким:

• Єрусалим залишався під владою мусульман;
• християнські паломники отримували право відвідувати святі місця;
• хрестоносці зберігали лише вузьку прибережну смугу.

Останні роки життя

Після завершення війни Саладін повернувся до Дамаска.

Багаторічні військові кампанії, постійні походи та виснаження серйозно підірвали його здоров’я.

4 березня 1193 року султан помер у Дамаску.

Існує відомий переказ, що після його смерті виявилося: один із наймогутніших правителів свого часу не залишив особистих багатств навіть для оплати власного поховання. Значну частину своїх доходів він роздав на благодійність, допомогу бідним і утримання держави.

Династія Айюбідів

Після смерті Саладіна його володіння успадкували численні родичі.

Хоча єдина держава поступово розпалася на окремі володіння, династія Айюбідів ще кілька десятиліть залишалася однією з провідних сил Близького Сходу.

Лише у 1250 році владу в Єгипті перебрали мамлюки, завершивши епоху Айюбідів.

Данило Ігнатенко 

The post Саладін: біографія великого султана, завоювання Єрусалима та роль у Хрестових походах first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Прихід до влади

У першій половині VIII століття до н. е. Ассирія втратила свою могутність, якою володіла раніше. Після смерті Адад-нірарі III (810–783 рр. до н. е.) у регіоні зміцнився Урарту, який контролював ключові торговельні шляхи до Середземномор’я та Іранського плато. Частина ассирійських провінцій відмовилася від сплати данини, а центральна влада ослабла.

У 745 році до н. е. у державі спалахнуло повстання проти царя Ашшур-нірарі V. Губернатор Калаху очолив заколот і зайняв трон, узявши ім’я Тіглатпаласар. Це було символічним відсиланням до славетного Тіглатпаласара I, що правив у XII столітті до н. е. Новий володар вирізнявся енергійністю та стратегічним мисленням, що дозволило йому швидко стабілізувати державу.

Адміністративні та військові реформи

Тіглатпаласар III провів масштабні реформи, які зміцнили централізовану владу. Він поділив великі провінції на менші адміністративні одиниці, щоб зменшити ризик їхньої незалежності. До 738 року до н. е. існувало вже близько 80 провінцій, керівники яких звітували безпосередньо перед царем. Вони відповідали за податки, військові запаси та мобілізацію військ.

Особливе значення мала реформа армії. Вона перетворилася з непостійної ополчення на професійну силу. Була створена система розвідки, що спиралася на мережу перевалочних пунктів, які передавали донесення безпосередньо до царя. Така організація забезпечила ефективне управління великими територіями та швидке реагування на зовнішні загрози.

Військові кампанії та завоювання

Зміцнивши внутрішній контроль, Тіглатпаласар III розпочав масштабні завоювання. Його перші походи були спрямовані на схід проти племен Замуа та мідійців, а також проти арамейських племен на північний схід від Вавилонії. Для стабілізації прикордонних земель він застосовував політику масового переселення, переселяючи тисячі людей у стратегічно важливі регіони.

Найбільші успіхи Тіглатпаласара пов’язані з його кампаніями проти Урарту та держав Західної Азії. У 743 році до н. е. він переміг урартійського царя Сардурі II та його союзників. Облога міста Арпад тривала три роки й завершилася у 741 році до н. е. перемогою Ассирії. Ця кампанія забезпечила ассирійцям контроль над Сирією та зупинила просування племен із півночі.

У наступні роки ассирійська армія просувалася до Середземномор’я, змушуючи Дамаск, Тир, Кілікію та інші держави визнавати зверхність Ассирії та сплачувати данину. У 734 році до н. е. кордон із Єгиптом був перекритий, що зміцнило вплив Ассирії на Фінікію та Палестину. Юдея на чолі з Ахазом, а також Аммон, Моав і Едом стали васалами. Ізраїльське царство було підкорене після загибелі царя Пеках і посадження на трон проассирійського правителя Осеї. Галілея увійшла до складу ассирійської провінційної системи.

Відносини з Вавилонією

Важливим етапом політики Тіглатпаласара III стало втручання у справи Вавилонії. У 734 році владу у Вавилоні захопив халдейський вождь Укін-зер. Ассирійський цар використав дипломатію та військову силу, щоб нейтралізувати його вплив. У 729–728 роках до н. е. він особисто зайняв вавилонський трон, прийнявши ім’я Пулу. Цей крок символізував остаточне підкорення Вавилонії Ассирії, що стало визначальною віхою у становленні нової імперії.

Смерть Тіглатпаласара III у 727 році до н. е. не зупинила процесу, який він започаткував. Його реформи створили основу для новоассирійської імперії — найпотужнішої держави Давнього Сходу VIII–VII століть до н. е. Саме він перетворив Ассирію з ослабленої держави на військово-бюрократичну імперію, яка контролювала величезні території від Ірану до Середземного моря.

Його політика переселення, сувора адміністративна система та професійна армія стали моделлю для подальшого розвитку держави. Водночас жорстокі методи управління та агресивні війни залишили суперечливу спадщину, яка закріпила за Ассирією репутацію однієї з найстрашніших імперій давнини.

Данило Ігнатенко

The post Тіглатпаласар III: реформатор та завойовник Ассирії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Апостольське покликання та діяльність

Яків та його молодший брат Іван отримали прізвисько Воанергес, що в Євангелії від Марка 3:17 перекладається як «Сини грому», можливо, через їхню характерну ревність і енергійність (Марка 9:38; Луки 9:54). Разом із Петром та Андрієм вони були першими чотирма учнями, яких Ісус покликав до служіння (Марка 1:16–19). Запитання Якова та Івана про зруйнування Храму та ознаки кінця часу стало початком есхатологічної промови Ісуса (Марка 13).

Як член близького кола, Яків був свідком численних важливих подій: воскресіння дочки Яіра (Марка 5:37; Луки 8:51), Преображення (Марка 9:2) та моління Ісуса в Гефсиманському саду перед його арештом (Марка 14:33; Матвія 26:37). Він та Іван просили Ісуса дозволити їм сидіти по його праву та ліву сторону у його майбутній славі (Марка 10:35–40), але отримали відмову. Яків став першим апостолом, який зазнав мученицької смерті — він був обезголовлений за наказом царя Ірода Агріппи I.

Місіонерська діяльність та легенди про Іспанію

За традицією, після початкового служіння в Іудеї, Яків вирушив до Іспанії для проповіді Євангелія. Його тіло нібито було доставлено човном до Галісії, де поховали на північному заході Іспанії. У IX столітті його гробницю, за переказами, знайшли на території сучасного Сантьяго-де-Компостела, де згодом побудували кафедральний собор. Протягом середньовіччя його мощі стали центром християнського паломництва з усієї Європи.

Поширеним серед християн зображенням Якова під час хрестових походів був Сантьяго Матаморос — вершник із мечем, символ боротьби проти мусульманських маврів. Цей образ також використовувався під час іспанського завоювання Америки у XV–XVI століттях. Водночас Якова зображували як паломника, символ духовного шляху та відданості вірі.

У 1884 році Папа Лев XIII підтвердив автентичність мощей у Сантьяго-де-Компостела. Після століть занепаду традиція паломництва відродилася наприкінці XX століття та стала відомою як Каміно-де-Сантьяго. У XXI столітті тисячі паломників щорічно відвідують святиню, продовжуючи історичну традицію поклоніння Святому Якову.

Данило Ігнатенко

The post Святий Яків Старший first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Походження

Амореї вперше з’являються в історичних джерелах близько 2400–2000 років до нашої ери. У найдавніших клинописних текстах їх часто називали «людьми з Заходу», хоча їхнє справжнє походження, ймовірно, пов’язане з Аравійським півостровом. Вони були кочівниками, які вели напівосілий спосіб життя, займаючись скотарством і торгівлею. Їхня міграція до Месопотамії була частиною більшого процесу переселення народів, який відбувався в регіоні на межі 3-го та 2-го тисячоліть до нашої ери.

Амореї стали однією з причин падіння Третьої династії Ура (бл. 2112–2004 рр. до н. е.), однієї з наймогутніших держав Шумеру. Їхні набіги та тиск на міста-держави Месопотамії призвели до політичної дестабілізації та розвалу централізованої влади.

Амореї в Месопотамії

На початку 2-го тисячоліття до нашої ери амореї почали масово мігрувати до Месопотамії, середнього Євфрату, Сирії та Палестини. Вони створили численні невеликі царства, які швидко асимілювалися з місцевими культурами, зокрема з шумеро-аккадською. Амореї стали правителями багатьох міст-держав, включаючи Вавилон, який згодом перетворився на один із найважливіших центрів регіону.

Найвідомішим аморейським правителем був Хаммурапі (1792–1750 рр. до н. е.), цар Вавилону, який створив могутню імперію та видав знаменитий Кодекс Хаммурапі — один із найдавніших збірників законів у світі. Під його правлінням Вавилон став політичним і культурним центром Месопотамії, а аморейська еліта інтегрувалася в місцеве суспільство, зберігаючи при цьому свої традиції.

Амурру: географія та культура

Термін «Амурру» використовувався не лише для позначення аморейського народу, але й для опису географічного регіону, який включав Сирію, Палестину та частину Месопотамії. У Сирії амореї змішалися з хурритами, створивши нові культурні та політичні форми. Одним із важливих центрів аморейської влади було місто Марі (сучасний Телль-Харірі в Сирії), яке стало важливим торговим і політичним вузлом.

У Палестині амореї також відігравали значну роль. Регіон, який називався Амурру, включав північну Палестину з центром у місті Хацор. Тут вони змішалися з місцевими ханаанськими племенами, створивши нові соціальні та культурні структури.

Занепад аморейської мови та культури

Протягом «темного віку» між 1600 та 1100 роками до нашої ери аморейська мова поступово зникла в Месопотамії та середньому Євфраті. Однак у Сирії та Палестині вона залишалася панівною, ставши основою для формування інших семітських мов. У ассирійських текстах близько 1100 року до нашої ери термін «Амурру» вже не стосувався конкретного народу чи мови, а позначав географічний регіон, який включав Сирію, Фінікію та Палестину.

Спадщина

Амореї залишили значний слід в історії стародавнього світу. Вони стали мостом між кочовою культурою Аравії та розвиненими цивілізаціями Месопотамії. Їхні завоювання та асиміляція сприяли формуванню нових політичних структур, таких як Вавилонське царство, яке стало однією з наймогутніших держав стародавнього світу.

Данило Ігнатенко

The post Амореї: кочівники, які змінили історію Месопотамії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Так  1 січня 2018  року  із сектору Газа  в  сторону  держави – Ізраїль була випущена  ракета  ,  усе це зафіксовано  місцевими  ізраїльськими  військовими.  Представником армії оборони  Ізраїля  в соцмережі  Твіттер  було оповіщено  про прикрий інцидент,  в результаті  якого   не  поступало жодних свідчень  стосовно чисельності жертв.

Приводом  таких  часткових  обстрілів  з території  Газа  стало рішення  американського президента Дональда Трампа щодо  визнання  того, що  Єрусалим є столицею Ізраїля.  Власне  політичне рішення США  спровокувало  подібні  дії  зі сторони  ісламського руху ХАМАС, на  який нібито  Ізраїль    поклав всю   відповідальність.

Ізраїльські  владні  структури  вимагають від керівників  ХАМАСУ і зобов’язують політичні фракції Палестини  дотримуватися  режиму  припинення вогню.

Джерело: AIF.RU

The post Війна між Ізраїлем та Палестиною first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.