Саладін, або Салах ад-Дін Юсуф ібн Айюб (1137/1138–1193), належить до числа найвидатніших державних діячів і полководців середньовічного світу. Його ім’я нерозривно пов’язане з боротьбою проти хрестоносців, об’єднанням мусульманських земель Близького Сходу та поверненням Єрусалима під владу ісламу після майже дев’яти десятиліть перебування міста під контролем християнських держав.

На Заході Саладіна пам’ятають як гідного суперника Річарда Левового Серця, а в мусульманському світі він став символом справедливого правителя, захисника віри та одного з найвидатніших героїв ісламської історії.

Походження та дитинство

Саладін народився приблизно у 1137 або 1138 році в місті Тікріт у Месопотамії (сучасний Ірак) в авторитетній курдській родині. Саме в ніч його народження сім’я була змушена залишити місто й переїхати до Алеппо, де його батько Наджм ад-Дін Айюб вступив на службу до впливового правителя Імада ад-Діна Зангі.

Дитинство майбутнього султана минуло в Бальбеку та Дамаску — важливих культурних центрах мусульманського світу. На відміну від багатьох майбутніх полководців, юний Саладін більше цікавився релігійними науками, богослов’ям і вивченням ісламу, ніж військовими вправами.

Саме ця духовна освіта значною мірою сформувала його світогляд і вплинула на майбутній стиль правління.

Початок військової кар’єри

Перший важливий етап його життя розпочався після вступу до війська свого дядька Асад ад-Діна Ширкуха — одного з найталановитіших воєначальників еміра Нур ад-Діна.

У середині XII століття Єгипет переживав гостру політичну кризу. За контроль над країною одночасно боролися:

Фатімідський халіфат;

Єрусалимське королівство хрестоносців;

Сирійські війська Нур ад-Діна.

Під час трьох військових походів до Єгипту молодий Саладін здобув перший бойовий досвід і поступово проявив себе як здібний організатор та дипломат.

Призначення візиром Єгипту

Після смерті Ширкуха у 1169 році тридцятиоднорічний Саладін несподівано отримав одразу дві надзвичайно важливі посади спочатку головнокомандувача сирійських військ у Єгипті, пізніше великого візира Фатімідського халіфа.

Багато сучасників були здивовані таким стрімким кар’єрним зростанням. Проте його пояснювали не лише підтримкою впливової родини, а й особистими здібностями Саладіна — розсудливістю, дисциплінованістю, політичним талантом та вмінням швидко приймати рішення.

Саме в цей період він отримав титул «аль-Малік» («цар»), хоча в історії залишився насамперед як султан.

Ліквідація Фатімідського халіфату

У 1171 році Саладін здійснив одну з найважливіших політичних реформ своєї епохи.

Він ліквідував шиїтський Фатімідський халіфат, який дедалі більше втрачав авторитет і політичний вплив, та відновив у Єгипті сунітський іслам.

Це рішення мало величезні наслідки:

Єгипет повернувся до сунітської традиції;

країна стала основною військовою та фінансовою опорою майбутньої держави Айюбідів;

мусульманський світ отримав нового потужного лідера.

Об’єднання мусульманського світу

Після смерті Нур ад-Діна у 1174 році Саладін фактично став незалежним правителем.

Протягом наступних дванадцяти років він методично об’єднував під своєю владою мусульманські території: Єгипет, Сирію, Палестину, Північну Месопотамію, Ємен.

Для цього він використовував поєднання дипломатії, політичних союзів і військової сили.

На відміну від багатьох своїх сучасників, Саладін намагався уникати зайвого кровопролиття. Якщо проблему можна було вирішити переговорами — він обирав саме цей шлях.

Саме завдяки цьому йому вдалося подолати численні міжусобні конфлікти, які десятиліттями послаблювали мусульманський світ.

Джихад як державна політика

Основою світогляду Саладіна була ідея джихаду — боротьби за захист ісламу.

Однак для нього джихад означав не лише військові кампанії.

Він активно підтримував будівництво мечетей, заснування медресе, розвиток мусульманської освіти, діяльність богословів, написання релігійних праць.

Султан був переконаний, що перемогти хрестоносців можна лише після морального відродження мусульманського суспільства.

Саме тому він приділяв величезну увагу розвитку науки, освіти та релігійного життя.

Битва при Хаттіні — перелом у Хрестових походах

Найвидатнішою військовою його перемогою стала битва при Хаттіні, яка відбулася 4 липня 1187 року.

Армія хрестоносців опинилася у надзвичайно невигідному становищі: нестача води, виснаження, помилки командування, відсутність можливості відступити.

Саладін майстерно використав усі ці фактори.

У результаті майже вся армія Єрусалимського королівства була знищена або потрапила в полон.

Ця перемога повністю змінила співвідношення сил на Близькому Сході.

Завоювання Єрусалима

Після перемоги при Хаттіні війська Саладіна швидко захопили більшість міст хрестоносців: Акру, Бейрут, Сидон, Назарет, Кесарію, Наблус, Яффу, Аскалон.

Кульмінацією кампанії стало повернення Єрусалима.

2 жовтня 1187 року місто капітулювало після 88 років перебування під владою хрестоносців.

Ця подія стала однією з найважливіших в історії Середньовіччя.

Попри те, що багато мусульман очікували жорстокої помсти за різанину 1099 року, Саладін відмовився від масового винищення населення.

Християнам дозволили викупити свою свободу та залишити місто, тоді як більшість мирних мешканців уникла насильства.

Саме цей вчинок значною мірою сформував його репутацію благородного правителя навіть серед ворогів.

Початок Третього хрестового походу

Падіння Єрусалима викликало величезний резонанс у Європі.

Папство закликало до нового Хрестового походу.

У ньому взяли участь три наймогутніші монархи того часу:

Річард I Левове Серце (Англія);

Філіп II Август (Франція);

Фрідріх I Барбаросса (Священна Римська імперія).

Саме в цей період постать Саладіна стала широко відомою всій Європі.

Протистояння з Річардом Левовим Серцем

Найвідомішою сторінкою Третього хрестового походу стало протистояння між Саладіном і англійським королем Річардом Левовим Серцем.

Попри численні битви, жодна зі сторін не змогла здобути вирішальної перемоги.

Річард продемонстрував визначний військовий талант, однак Саладін виявив не меншу наполегливість.

Попри втому власної армії та складне становище держави, він не дозволив хрестоносцям повернути Єрусалим.

У 1192 році було укладено мир, згідно з яким:

• Єрусалим залишався під владою мусульман;
• християнські паломники отримували право відвідувати святі місця;
• хрестоносці зберігали лише вузьку прибережну смугу.

Останні роки життя

Після завершення війни Саладін повернувся до Дамаска.

Багаторічні військові кампанії, постійні походи та виснаження серйозно підірвали його здоров’я.

4 березня 1193 року султан помер у Дамаску.

Існує відомий переказ, що після його смерті виявилося: один із наймогутніших правителів свого часу не залишив особистих багатств навіть для оплати власного поховання. Значну частину своїх доходів він роздав на благодійність, допомогу бідним і утримання держави.

Династія Айюбідів

Після смерті Саладіна його володіння успадкували численні родичі.

Хоча єдина держава поступово розпалася на окремі володіння, династія Айюбідів ще кілька десятиліть залишалася однією з провідних сил Близького Сходу.

Лише у 1250 році владу в Єгипті перебрали мамлюки, завершивши епоху Айюбідів.

Данило Ігнатенко 

The post Саладін: біографія великого султана, завоювання Єрусалима та роль у Хрестових походах first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Прихід до влади

У першій половині VIII століття до н. е. Ассирія втратила свою могутність, якою володіла раніше. Після смерті Адад-нірарі III (810–783 рр. до н. е.) у регіоні зміцнився Урарту, який контролював ключові торговельні шляхи до Середземномор’я та Іранського плато. Частина ассирійських провінцій відмовилася від сплати данини, а центральна влада ослабла.

У 745 році до н. е. у державі спалахнуло повстання проти царя Ашшур-нірарі V. Губернатор Калаху очолив заколот і зайняв трон, узявши ім’я Тіглатпаласар. Це було символічним відсиланням до славетного Тіглатпаласара I, що правив у XII столітті до н. е. Новий володар вирізнявся енергійністю та стратегічним мисленням, що дозволило йому швидко стабілізувати державу.

Адміністративні та військові реформи

Тіглатпаласар III провів масштабні реформи, які зміцнили централізовану владу. Він поділив великі провінції на менші адміністративні одиниці, щоб зменшити ризик їхньої незалежності. До 738 року до н. е. існувало вже близько 80 провінцій, керівники яких звітували безпосередньо перед царем. Вони відповідали за податки, військові запаси та мобілізацію військ.

Особливе значення мала реформа армії. Вона перетворилася з непостійної ополчення на професійну силу. Була створена система розвідки, що спиралася на мережу перевалочних пунктів, які передавали донесення безпосередньо до царя. Така організація забезпечила ефективне управління великими територіями та швидке реагування на зовнішні загрози.

Військові кампанії та завоювання

Зміцнивши внутрішній контроль, Тіглатпаласар III розпочав масштабні завоювання. Його перші походи були спрямовані на схід проти племен Замуа та мідійців, а також проти арамейських племен на північний схід від Вавилонії. Для стабілізації прикордонних земель він застосовував політику масового переселення, переселяючи тисячі людей у стратегічно важливі регіони.

Найбільші успіхи Тіглатпаласара пов’язані з його кампаніями проти Урарту та держав Західної Азії. У 743 році до н. е. він переміг урартійського царя Сардурі II та його союзників. Облога міста Арпад тривала три роки й завершилася у 741 році до н. е. перемогою Ассирії. Ця кампанія забезпечила ассирійцям контроль над Сирією та зупинила просування племен із півночі.

У наступні роки ассирійська армія просувалася до Середземномор’я, змушуючи Дамаск, Тир, Кілікію та інші держави визнавати зверхність Ассирії та сплачувати данину. У 734 році до н. е. кордон із Єгиптом був перекритий, що зміцнило вплив Ассирії на Фінікію та Палестину. Юдея на чолі з Ахазом, а також Аммон, Моав і Едом стали васалами. Ізраїльське царство було підкорене після загибелі царя Пеках і посадження на трон проассирійського правителя Осеї. Галілея увійшла до складу ассирійської провінційної системи.

Відносини з Вавилонією

Важливим етапом політики Тіглатпаласара III стало втручання у справи Вавилонії. У 734 році владу у Вавилоні захопив халдейський вождь Укін-зер. Ассирійський цар використав дипломатію та військову силу, щоб нейтралізувати його вплив. У 729–728 роках до н. е. він особисто зайняв вавилонський трон, прийнявши ім’я Пулу. Цей крок символізував остаточне підкорення Вавилонії Ассирії, що стало визначальною віхою у становленні нової імперії.

Смерть Тіглатпаласара III у 727 році до н. е. не зупинила процесу, який він започаткував. Його реформи створили основу для новоассирійської імперії — найпотужнішої держави Давнього Сходу VIII–VII століть до н. е. Саме він перетворив Ассирію з ослабленої держави на військово-бюрократичну імперію, яка контролювала величезні території від Ірану до Середземного моря.

Його політика переселення, сувора адміністративна система та професійна армія стали моделлю для подальшого розвитку держави. Водночас жорстокі методи управління та агресивні війни залишили суперечливу спадщину, яка закріпила за Ассирією репутацію однієї з найстрашніших імперій давнини.

Данило Ігнатенко

The post Тіглатпаласар III: реформатор та завойовник Ассирії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Апостольське покликання та діяльність

Яків та його молодший брат Іван отримали прізвисько Воанергес, що в Євангелії від Марка 3:17 перекладається як «Сини грому», можливо, через їхню характерну ревність і енергійність (Марка 9:38; Луки 9:54). Разом із Петром та Андрієм вони були першими чотирма учнями, яких Ісус покликав до служіння (Марка 1:16–19). Запитання Якова та Івана про зруйнування Храму та ознаки кінця часу стало початком есхатологічної промови Ісуса (Марка 13).

Як член близького кола, Яків був свідком численних важливих подій: воскресіння дочки Яіра (Марка 5:37; Луки 8:51), Преображення (Марка 9:2) та моління Ісуса в Гефсиманському саду перед його арештом (Марка 14:33; Матвія 26:37). Він та Іван просили Ісуса дозволити їм сидіти по його праву та ліву сторону у його майбутній славі (Марка 10:35–40), але отримали відмову. Яків став першим апостолом, який зазнав мученицької смерті — він був обезголовлений за наказом царя Ірода Агріппи I.

Місіонерська діяльність та легенди про Іспанію

За традицією, після початкового служіння в Іудеї, Яків вирушив до Іспанії для проповіді Євангелія. Його тіло нібито було доставлено човном до Галісії, де поховали на північному заході Іспанії. У IX столітті його гробницю, за переказами, знайшли на території сучасного Сантьяго-де-Компостела, де згодом побудували кафедральний собор. Протягом середньовіччя його мощі стали центром християнського паломництва з усієї Європи.

Поширеним серед християн зображенням Якова під час хрестових походів був Сантьяго Матаморос — вершник із мечем, символ боротьби проти мусульманських маврів. Цей образ також використовувався під час іспанського завоювання Америки у XV–XVI століттях. Водночас Якова зображували як паломника, символ духовного шляху та відданості вірі.

У 1884 році Папа Лев XIII підтвердив автентичність мощей у Сантьяго-де-Компостела. Після століть занепаду традиція паломництва відродилася наприкінці XX століття та стала відомою як Каміно-де-Сантьяго. У XXI столітті тисячі паломників щорічно відвідують святиню, продовжуючи історичну традицію поклоніння Святому Якову.

Данило Ігнатенко

The post Святий Яків Старший first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Походження

Амореї вперше з’являються в історичних джерелах близько 2400–2000 років до нашої ери. У найдавніших клинописних текстах їх часто називали «людьми з Заходу», хоча їхнє справжнє походження, ймовірно, пов’язане з Аравійським півостровом. Вони були кочівниками, які вели напівосілий спосіб життя, займаючись скотарством і торгівлею. Їхня міграція до Месопотамії була частиною більшого процесу переселення народів, який відбувався в регіоні на межі 3-го та 2-го тисячоліть до нашої ери.

Амореї стали однією з причин падіння Третьої династії Ура (бл. 2112–2004 рр. до н. е.), однієї з наймогутніших держав Шумеру. Їхні набіги та тиск на міста-держави Месопотамії призвели до політичної дестабілізації та розвалу централізованої влади.

Амореї в Месопотамії

На початку 2-го тисячоліття до нашої ери амореї почали масово мігрувати до Месопотамії, середнього Євфрату, Сирії та Палестини. Вони створили численні невеликі царства, які швидко асимілювалися з місцевими культурами, зокрема з шумеро-аккадською. Амореї стали правителями багатьох міст-держав, включаючи Вавилон, який згодом перетворився на один із найважливіших центрів регіону.

Найвідомішим аморейським правителем був Хаммурапі (1792–1750 рр. до н. е.), цар Вавилону, який створив могутню імперію та видав знаменитий Кодекс Хаммурапі — один із найдавніших збірників законів у світі. Під його правлінням Вавилон став політичним і культурним центром Месопотамії, а аморейська еліта інтегрувалася в місцеве суспільство, зберігаючи при цьому свої традиції.

Амурру: географія та культура

Термін «Амурру» використовувався не лише для позначення аморейського народу, але й для опису географічного регіону, який включав Сирію, Палестину та частину Месопотамії. У Сирії амореї змішалися з хурритами, створивши нові культурні та політичні форми. Одним із важливих центрів аморейської влади було місто Марі (сучасний Телль-Харірі в Сирії), яке стало важливим торговим і політичним вузлом.

У Палестині амореї також відігравали значну роль. Регіон, який називався Амурру, включав північну Палестину з центром у місті Хацор. Тут вони змішалися з місцевими ханаанськими племенами, створивши нові соціальні та культурні структури.

Занепад аморейської мови та культури

Протягом «темного віку» між 1600 та 1100 роками до нашої ери аморейська мова поступово зникла в Месопотамії та середньому Євфраті. Однак у Сирії та Палестині вона залишалася панівною, ставши основою для формування інших семітських мов. У ассирійських текстах близько 1100 року до нашої ери термін «Амурру» вже не стосувався конкретного народу чи мови, а позначав географічний регіон, який включав Сирію, Фінікію та Палестину.

Спадщина

Амореї залишили значний слід в історії стародавнього світу. Вони стали мостом між кочовою культурою Аравії та розвиненими цивілізаціями Месопотамії. Їхні завоювання та асиміляція сприяли формуванню нових політичних структур, таких як Вавилонське царство, яке стало однією з наймогутніших держав стародавнього світу.

Данило Ігнатенко

The post Амореї: кочівники, які змінили історію Месопотамії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Так  1 січня 2018  року  із сектору Газа  в  сторону  держави – Ізраїль була випущена  ракета  ,  усе це зафіксовано  місцевими  ізраїльськими  військовими.  Представником армії оборони  Ізраїля  в соцмережі  Твіттер  було оповіщено  про прикрий інцидент,  в результаті  якого   не  поступало жодних свідчень  стосовно чисельності жертв.

Приводом  таких  часткових  обстрілів  з території  Газа  стало рішення  американського президента Дональда Трампа щодо  визнання  того, що  Єрусалим є столицею Ізраїля.  Власне  політичне рішення США  спровокувало  подібні  дії  зі сторони  ісламського руху ХАМАС, на  який нібито  Ізраїль    поклав всю   відповідальність.

Ізраїльські  владні  структури  вимагають від керівників  ХАМАСУ і зобов’язують політичні фракції Палестини  дотримуватися  режиму  припинення вогню.

Джерело: AIF.RU

The post Війна між Ізраїлем та Палестиною first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.