Для британського прем’єра Вінстона Черчилля перемога під Ель-Аламейном стала символом нового етапу війни. Пізніше він скаже знамениту фразу: «До Аламейна ми не мали жодної перемоги. Після Аламейна ми не мали жодної поразки». Хоча ці слова були певним перебільшенням, вони добре передавали атмосферу того часу.

Підготовка до великого наступу

Після битви при Алам-аль-Хальфі влітку 1942 року британське командування не поспішало переходити у новий наступ. Монтгомері чудово розумів, що невдала атака може призвести до катастрофи. Саме тому він майже сім тижнів накопичував сили, перекидав техніку та готував війська до масштабної операції. На відміну від попередніх британських командувачів, Монтгомері прагнув досягти не просто локального успіху, а повного виснаження сил супротивника. Він планував прорвати німецьку оборону шляхом поступового тиску, використовуючи чисельну перевагу та потужну артилерію.

До середини жовтня 1942 року британська 8-ма армія мала близько 230 тисяч солдатів і понад 1200 танків. Сили Осі були значно слабшими: приблизно 80 тисяч військових і лише близько 200 боєздатних танків сучасного типу. Крім того, британці мали абсолютну перевагу в авіації.

Ситуацію для німців ускладнювали постійні удари союзної авіації та флоту по морських комунікаціях у Середземному морі. Пальне, боєприпаси й продовольство доставлялися до Африки із великими втратами. Африканський корпус Роммеля поступово втрачав здатність вести довготривалу маневрену війну.

Сам Роммель у цей час перебував в Австрії на лікуванні після погіршення здоров’я. Він повернувся до Африки вже після початку британського наступу.

Початок битви за Ель-Аламейн

Увечері 23 жовтня 1942 року британська артилерія відкрила потужний вогонь по позиціях противника. Після цього вперед рушила піхота. Наступ розпочався за місячного сяйва, що мало допомогти саперам розчищати проходи в мінних полях.

Проте британці швидко зіткнулися з серйозними труднощами. Німецькі та італійські інженери створили надзвичайно щільну систему мінних загороджень, яку солдати називали «садами диявола». Просування танків відбувалося повільніше, ніж очікувалося.

Попри це, британська армія поступово проривала оборону. До кінця жовтня деякі танкові частини просунулися на кілька миль углиб позицій Осі. Однак німецькі протитанкові гармати завдали британцям великих втрат. У перші дні битви британці втратили значно більше танків, ніж їхній супротивник.

Незважаючи на це, стратегічна ситуація була вже на користь союзників. Британська промисловість та система постачання дозволяли швидко поповнювати втрати, тоді як Роммель не мав такої можливості.

Криза армії Роммеля

Коли Роммель прибув на фронт 25 жовтня, половина німецької бронетехніки вже була втрачена. Він намагався стабілізувати ситуацію, організовуючи контратаки та використовуючи протитанкову оборону, яка традиційно була сильною стороною Вермахту.

На деякий час британський наступ дійсно вдалося пригальмувати. Монтгомері навіть був змушений змінити напрямки головних ударів. Але загальна перевага союзників поступово давала про себе знати.

На початку листопада британці знову розгорнули масштабний наступ. Цього разу німецько-італійські сили вже не могли ефективно чинити опір. Виснаження особового складу, нестача пального та боєприпасів робили подальшу оборону майже неможливою.

2 листопада Роммель усвідомив, що фронт приречений. Він наказав своїм військам відступати до Фуки, щоб уникнути повного оточення.

Наказ Гітлера та катастрофічна затримка

Саме в цей момент у події втрутився Адольф Гітлер. Він категорично заборонив відступ і наказав утримувати позиції біля Ель-Аламейна будь-якою ціною.

Для Роммеля цей наказ був справжньою катастрофою. Він чудово розумів, що оборона вже приречена, але був змушений виконувати наказ верховного командування. У результаті дорогоцінні 36 годин були втрачені.

Коли відступ нарешті поновився, британські війська вже намагалися перехопити німців ударами з півдня. Армія Осі була змушена поспішно відходити дедалі далі на захід.

Великий відступ через Північну Африку

Після прориву під Ель-Аламейном почався один із найдовших відступів німецьких військ у Другій світовій війні. За два тижні армія Роммеля відійшла приблизно на 700 миль до Агейли.

Британські війська просувалися обережно, побоюючись нових контратак. Це дозволило Роммелю уникнути повного оточення та організувати поетапний відступ.

Наприкінці 1942 року німецько-італійські сили залишили Лівію та почали відходити до Тунісу. У січні 1943 року вони закріпилися на лінії Марет.

Проте ситуація для Осі стрімко погіршувалася. У листопаді 1942 року союзники провели Операція «Торч», висадившись у Марокко та Алжирі. Тепер німецькі війська в Тунісі опинилися під загрозою ударів одночасно зі сходу та заходу.

Значення перемоги під Ель-Аламейном

Битва за Ель-Аламейн стала одним із найважливіших переломних моментів Другої світової війни. Вона зруйнувала плани країн Осі захопити Єгипет і Суецький канал — стратегічно важливу артерію Британської імперії.

Перемога також мала величезне психологічне значення. Після серії поразок 1940–1942 років британська армія продемонструвала, що здатна перемагати німецькі війська у великій сухопутній битві.

Для Роммеля Ель-Аламейн став початком кінця його африканської кампанії. Хоча він ще неодноразово демонстрував талант полководця, стратегічна ініціатива остаточно перейшла до союзників.

Данило Ігнатенко

The post Битва за Ель-Аламейн 1942–1943: як Монтгомері зупинив Роммеля та змінив хід війни в Африці first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.