Гарібальді народився в сім’ї рибалок і прибережних торговців, сам понад десять років працював моряком. У 1832 році він здобув сертифікат капітана торгового судна. Під час служби у флоті П’ємонт-Сардинії він потрапив під вплив Джузеппе Мацціні, одного з ключових ідеологів італійського націоналізму, та французького соціалістичного мислителя графа де Сен-Сімона. У 1834 році він взяв участь у заколоті з метою спровокувати республіканську революцію, яка зазнала поразки, і Гарібальді був змушений втекти до Франції, де його засудили до смертної кари заочно.

З 1836 по 1848 рік Джузеппе перебував у вигнанні в Південній Америці, де набирався досвіду у військовій справі та партизанських діях. Він командував військами у боротьбі за незалежність Уругваю та невеликої республіки Ріу-Гранді-ду-Сул, де зустрів свою майбутню дружину Аніту. Південноамериканський досвід став основою його тактики, яка пізніше принесла йому перемоги в Італії.

У 1848 році Гарібальді повернувся до Італії з 60 добровольцями для участі у визвольній війні проти австрійців. Хоча його пропозиції про співпрацю з королем П’ємонту були відхилені, він активно боровся за свободу Мілана та Риму. Його хоробрість під час оборони Риму у 1849 році, незважаючи на поразку, зробила його відомим «героєм двох світів» — Італії та Південної Америки.

Найвизначнішою військовою кампанією Гарібальді стало завоювання Сицилії та Неаполя у 1860 році. Після перемог він організував плебісцити, за результатами яких південна Італія була передана королю Віктору Еммануїлу II, ставши важливим кроком на шляху до об’єднання Італії.

У новоствореному Королівстві Італія він залишався критиком уряду та захисником прав солдатів і простих людей. Джузеппе відмовлявся від надмірної влади, виступав за соціальні реформи, рівність, емансипацію жінок і скасування смертної кари. Його останні кампанії включали війну 1866 року проти Австрії та спробу звільнення Риму в 1867 році. Гарібальді помер на острові Капрера у 1882 році.

Данило Ігнатенко

The post Коротка біографія Джузеппе Гарібальді first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Першим фашистським лідером вважається Беніто Муссоліні, засновник Національної фашистської партії в Італії. Назву своєї політичної сили він запозичив із латинського слова fasces — пучок прутів із сокирою, що в Римській республіці символізував державну владу. Італійський фашизм став прообразом подібних рухів у різних країнах, хоча кожен із них мав свої національні особливості.

Ідеологічні основи фашизму

Попри різноманіття форм, фашистські партії та рухи поділяли спільні риси:

• Крайній мілітаризований націоналізм із культом держави;
• Неприйняття парламентської демократії та політичного лібералізму;
• Віра в природну соціальну ієрархію та правління еліти;
• Заперечення індивідуалізму на користь колективного національного інтересу;
• Утвердження ідеї “народної спільноти” (Volksgemeinschaft), у якій особисті потреби підпорядковуються державі.

Фашизм прагнув створити цілісне суспільство, де політичні, економічні та культурні процеси контролюються державою. В його основі — авторитарна система влади, яка ліквідовує опозицію, встановлює монополію на ідеологію і формує культ особи лідера.

Фашистські режими в Європі

Між 1922 і 1945 роками фашистські сили прийшли до влади в ряді країн. В Італії Муссоліні створив перший фашистський уряд. У Німеччині Адольф Гітлер очолив Націонал-соціалістичну німецьку робітничу партію (NSDAP), відому як нацистська партія. Її ідеологія поєднувала елементи фашизму з расизмом, антисемітизмом і прагненням до світового панування.

В Австрії при владі був Вітчизняний фронт під керівництвом Енгельберта Дольфуса. У Португалії фашистські риси набув режим Антоніу Салазара. У Греції фашизм підтримував диктатор Іоанніс Метаксас. У Хорватії функціонували усташі під проводом Анте Павелича. У Норвегії Національний союз на чолі з Відкуном Квіслінгом підтримував окупаційний нацистський режим.

Угорщина пережила короткочасне фашистське правління після 1944 року, коли до влади прийшла Партія Схрещених стріл під керівництвом Ференца Салаші. У Румунії діяла Залізна гвардія, заснована Корнеліу Кодряну. Рух об’єднував націоналістичні й релігійні мотиви. Після вбивства Кодряну залишки організації ненадовго повернулися до влади, але були ліквідовані в лютому 1941 року.

Фашизм поза межами Західної Європи

У Польщі вплив мав націоналістичний рух Фаланга на чолі з Болеславом П’ясецьким, хоча йому не вдалося повалити владу Юзефа Пілсудського. В Іспанії Хосе Антоніо Прімо де Рівера створив партію “Фаланга”, яка не здобула самостійної влади, але її ідеологія частково була перейнята диктатурою Франсіско Франко.

У Фінляндії Рух Лапуа Віхторі Косоли здійснив спробу перевороту, яку зупинила армія. У Японії диктаторські риси мав режим під керівництвом адмірала Тодзьо Хідекі. Хоча японський націоналізм базувався на власних традиціях, він мав спільні риси з європейськими фашистськими моделями: культ держави, імператора, мілітаризм, заперечення лібералізму.

Післявоєнна трансформація фашизму

Після завершення Другої світової війни фашистські партії в Європі були розпущені, а в ряді країн (зокрема Італії та Німеччині) їх офіційно заборонили. Проте починаючи з кінця 1940-х років почали з’являтися нові політичні сили, які спиралися на фашистську спадщину. Ці неофашистські рухи були менш впливовими, однак їх ідеї поступово проникали в суспільний дискурс, зокрема через популізм, радикальний націоналізм і ксенофобію.

Данило Ігнатенко

The post Що таке фашизм: ідеологія, історія, національні прояви first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.