Поразка Італії створила своєрідний політичний вакуум. Еритрея вже не була італійською колонією, але ще не стала незалежною державою і не входила до складу Ефіопії. Перед міжнародною спільнотою постало питання, що робити з територією, яка мала стратегічні порти на Червоному морі, сформовані колоніальні кордони та населення з різними релігійними й регіональними традиціями. Доля Еритреї мала значення далеко за межами самої країни. Контроль над Массавою та іншими портами був важливим для держав, які прагнули впливати на Червоне море. Одночасно Ефіопія, яка після втрати доступу до узбережжя фактично залишалася без власного морського виходу, розглядала Еритрею як територію, необхідну для її економічного та стратегічного майбутнього.

Британська адміністрація та пошук майбутнього для Еритреї

Британське управління виявилося перехідним етапом, але саме в цей час політичне життя Еритреї стало значно активнішим. Якщо за італійського колоніального режиму еритрейці були фактично відсторонені від більшості важливих адміністративних посад, то після 1941 року виникли умови для відкритішої політичної діяльності. Почали формуватися партії та громадські організації, які по-різному бачили майбутнє країни. Одні виступали за незалежність, інші вважали найкращим варіантом приєднання до Ефіопії, а ще частина політичних сил підтримувала різні форми автономії або федеративного зв’язку. Саме тоді питання майбутнього Еритреї перестало бути лише предметом дипломатичних переговорів між великими державами й стало внутрішнім політичним питанням. Водночас ці дискусії проходили в умовах глибоких регіональних, соціальних та релігійних відмінностей. Християнське населення високогір’я мало історично тісні зв’язки з Ефіопією, тоді як значна частина мусульманського населення низовин та узбережжя побоювалася входження до держави, де домінувала християнська імперська традиція.

Ефіопія починає боротьбу за Еритрею

Ефіопський уряд дуже швидко почав домагатися повернення Еритреї під свій контроль. Для Аддис-Абеби це питання мало не лише історичне, а й стратегічне значення. Ефіопія була великою державою, яка не мала власного узбережжя, тоді як Еритрея володіла двома особливо важливими портами — Массавою та Ассебом. Отримання доступу до них могло забезпечити Ефіопії прямий вихід до Червоного моря та міжнародних торговельних маршрутів. Ефіопська дипломатія почала активно переконувати союзників у тому, що Еритрея історично була пов’язана з ефіопськими державами і тому має бути об’єднана з Ефіопією. Паралельно в самій Еритреї прихильники об’єднання намагалися створити широку політичну підтримку цієї ідеї. Важливу роль у цьому процесі відігравало ефіопське православне духовенство, яке апелювало до спільної християнської традиції та історичних зв’язків між Еритрейським нагір’ям і Ефіопією.

Позиція Ефіопії мала і практичний вимір. Втрата Еритреї означала б для країни не просто втрату території, а остаточне відокремлення від Червоного моря. Саме тому ефіопський уряд проводив активну дипломатичну кампанію серед держав-переможниць Другої світової війни. Ефіопія прагнула переконати міжнародну спільноту, що її інтереси мають бути враховані при визначенні майбутнього колишньої італійської колонії. У післявоєнному світі, де питання деколонізації ще тільки набирало сили, аргументи про історичні зв’язки, безпеку та стратегічне розташування Еритреї набували особливого значення.

Юніоністська партія та прихильники об’єднання

У 1946 році в Еритреї була створена Юніоністська партія, яка виступала за об’єднання країни з Ефіопією. Її діяльність була тісно пов’язана з Аддис-Абебою: партія отримувала фінансову та організаційну підтримку з ефіопської столиці. Для прихильників об’єднання важливими аргументами були спільна історія, християнська традиція та багатовікові зв’язки між Еритрейським нагір’ям і Ефіопією. Частина християнського населення Еритреї справді бачила в об’єднанні природне продовження історичних відносин. Для них колоніальні кордони, створені Італією наприкінці XIX століття, не обов’язково були достатньою підставою для існування окремої держави.

Однак Юніоністська партія не представляла всіх еритрейців. У країні існували різні погляди навіть серед християнського населення, а серед мусульманської частини суспільства ідея приєднання до Ефіопії часто викликала сильний опір. Тому політична боротьба поступово набувала релігійного забарвлення. Водночас важливо не перебільшувати роль релігії: питання майбутнього Еритреї стосувалося також землі, регіональної автономії, доступу до влади, економічних інтересів та побоювань щодо централізації. Подальші події покажуть, що суперечка між прихильниками об’єднання та незалежності була значно складнішою, ніж просте протистояння двох релігійних громад.

Мусульманська ліга стала важливим центром політичної мобілізації, особливо серед населення низовин і західних районів. Її діяльність сприяла тому, що питання незалежності набуло організованої політичної форми. Водночас не всі мусульмани виступали проти об’єднання з Ефіопією, як і не всі християни підтримували Юніоністську партію. Існували прихильники незалежності серед християн, а серед мусульман — прихильники різних варіантів союзу з Ефіопією. Проте в перші післявоєнні роки загальна політична картина справді значною мірою накладалася на релігійний поділ.

Релігія як політичний фактор

Релігійний чинник став одним із найпомітніших у політичному житті Еритреї після Другої світової війни, але його не варто розглядати ізольовано. Християни та мусульмани жили в різних географічних і соціальних середовищах, що також впливало на їхні політичні погляди. Християнські громади були особливо численними на високогір’ї, яке протягом століть підтримувало тісні зв’язки з Ефіопією. Мусульманське населення було значною мірою представлене в низовинах, на заході та вздовж узбережжя. Ці регіони мали власні економічні традиції й історичні зв’язки з Червоним морем та арабським світом. Тому релігійний поділ часто збігався з регіональним та соціальним. Саме це робило політичну ситуацію настільки складною. Універсального погляду на майбутнє Еритреї не існувало. Різні громади по-різному оцінювали ризики та переваги незалежності, федерації або об’єднання з Ефіопією.

Чому питання незалежності стало таким складним

Проблема майбутнього Еритреї не могла бути вирішена одним простим аргументом. Для прихильників незалежності важливим було те, що країна майже шість десятиліть існувала як окрема італійська колонія з чітко сформованими кордонами та адміністративними структурами. За цей час виникли окремі міські центри, економічні зв’язки та певне відчуття територіальної спільності. Для прихильників об’єднання важливішими були історичні зв’язки з Ефіопією, спільність християнської традиції та переконання, що італійські колоніальні кордони не повинні визначати майбутнє регіону. Для мусульманських політичних сил особливо важливим було питання гарантій прав та недопущення домінування християнської ефіопської держави. Таким чином, дискусія про статус Еритреї була одночасно суперечкою про історію, релігію, територію, економіку та політичну безпеку.

Міжнародна дипломатія та майбутнє колишньої колонії

Після закінчення війни питання Еритреї вийшло далеко за межі відносин між самими еритрейцями та Ефіопією. Колишні союзники по антигітлерівській коаліції мали власні погляди на майбутнє колишніх італійських колоній. Велика Британія, Франція, Радянський Союз та Сполучені Штати розглядали проблему в ширшому контексті післявоєнного устрою. Водночас Італія також прагнула вплинути на вирішення питання, сподіваючись зберегти певний зв’язок із колишніми колоніями. Через суперечності між великими державами не було легкої відповіді щодо майбутнього Еритреї. У 1948 році спеціальна комісія чотирьох держав не змогла досягти єдиної позиції щодо остаточного статусу країни. Пізніше питання перейшло до Організації Об’єднаних Націй, яка мала визначити рішення, здатне врахувати інтереси як Еритреї, так і Ефіопії.

Британський період і народження нової політики

Понад десять років британського управління стали для Еритреї часом політичного пробудження. У країні з’являлися партії, газети, громадські організації та нові політичні лідери. Люди почали активно обговорювати питання, яке раніше значною мірою вирішувалося колоніальною адміністрацією: ким має бути Еритрея після завершення британського правління. Саме в цей період сформувалися основні табори, які згодом визначатимуть політичний конфлікт. Прихильники об’єднання орієнтувалися на Ефіопію, прихильники незалежності вимагали окремої держави, а інші політики розглядали федерацію як компроміс. Важливо, що ці сили не були повністю однорідними. Вони мали різні уявлення про державний устрій, права релігійних громад та розподіл влади. Однак боротьба навколо статусу Еритреї поступово ставала дедалі гострішою.

Британська адміністрація сама не могла одноосібно визначити остаточну долю країни. Її завданням було забезпечувати управління територією до ухвалення міжнародного рішення. Тим часом політична активність усередині Еритреї швидко зростала. Місцеві партії намагалися заручитися підтримкою населення, а Ефіопія активно працювала через дипломатичні канали. У результаті Еритрея стала одним із тих післявоєнних питань, де внутрішня політика та міжнародна дипломатія виявилися нерозривно пов’язаними.

Організація Об’єднаних Націй шукає компроміс

Після кількох років суперечок Організація Об’єднаних Націй почала безпосередньо працювати над питанням майбутнього Еритреї. У 1950 році спеціальна комісія ООН відвідала країну та вивчала можливі варіанти її політичного устрою. Повна незалежність залишалася одним із варіантів, але міжнародна дипломатія дедалі більше схилялася до компромісного рішення, яке не позбавляло б Еритрею внутрішнього самоврядування, але водночас забезпечувало Ефіопії доступ до Червоного моря. Зрештою Генеральна Асамблея ООН у грудні 1950 року ухвалила рішення про федерацію Еритреї з Ефіопією. Британія, яка залишалася адміністративною владою на території, мала сприяти переходу до нової системи. Федерація мала набути чинності у вересні 1952 року.

Це рішення було компромісом, але воно не задовольнило всіх. Для Ефіопії федерація відкривала шлях до контролю над зовнішньою політикою та обороною і водночас повертала доступ до еритрейських портів. Для прихильників незалежності це означало відмову від повного суверенітету. Для частини прихильників об’єднання федерація була прийнятним проміжним варіантом. Саме тому політична боротьба не завершилася рішенням ООН. Навпаки, вона перейшла в нову фазу — боротьбу навколо того, як саме працюватиме федерація та наскільки широкою буде автономія Еритреї.

Федерація як компроміс, який не вирішив конфлікт

У вересні 1952 року британське військове управління завершилося, а Еритрея увійшла до федерації з Ефіопією. Вона зберігала власні внутрішні органи самоврядування, тоді як імператорська влада Ефіопії отримувала контроль над питаннями зовнішньої політики та оборони. Така конструкція мала стати компромісом між двома несумісними на перший погляд вимогами: прагненням Еритреї до самоврядування та бажанням Ефіопії повернути собі вихід до моря. Спочатку система справді створювала окремий політичний простір для Еритреї. Однак дуже скоро стало зрозуміло, що баланс між автономією та центральною владою буде надзвичайно складним. У наступні роки ефіопський уряд поступово почав обмежувати еритрейські автономні інституції. Федерація, яка мала стати компромісом, зрештою перетворилася на один із етапів шляху до повної анексії Еритреї.

Від британської колонії до ефіопського контролю

Період 1941–1952 років став своєрідним мостом між двома епохами. У 1941 році завершилося італійське панування, але незалежності Еритрея не отримала. Протягом наступного десятиліття країна перебувала під британською адміністрацією, а її майбутнє визначалося одночасно внутрішньою політикою та міжнародною дипломатією. Ефіопія активно домагалася анексії, використовуючи аргументи історичної спорідненості та стратегічної необхідності. Прихильники об’єднання створили Юніоністську партію, тоді як Мусульманська ліга стала одним із головних центрів боротьби за незалежність. Релігійний поділ справді сильно впливав на політичну поведінку, але він не був абсолютним: серед християн були прихильники незалежності, а серед мусульман — прихильники союзу з Ефіопією. Зрештою міжнародна спільнота обрала федеративний варіант. У 1952 році британське управління завершилося, а Еритрея стала автономною одиницею у федерації з Ефіопією.

Проте федерація не змогла усунути головну суперечність: хто врешті-решт має визначати політичне майбутнє Еритреї. Для Аддис-Абеби федерація була способом повернути контроль над стратегічно важливою територією та портами. Для значної частини еритрейців автономія була мінімальною гарантією власної політичної окремішності. Коли ж ефіопська влада почала поступово звужувати автономні повноваження Еритреї, компроміс виявився дедалі менш життєздатним. У 1962 році федерацію було ліквідовано, а Еритрею формально приєднано до Ефіопії. Саме ця подія стала безпосереднім передвісником тривалої збройної боротьби за незалежність.

Іван Гудзенко

The post Від італійського до ефіопського контролю: Еритрея після Другої світової війни first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.