Що таке іконоборство?

Іконоборство — це релігійний рух, прихильники якого виступали проти використання та шанування священних зображень у християнстві. Вони вважали, що поклоніння іконам порушує Божі заповіді та наближається до ідолопоклонства.

Їхні опоненти, яких називають іконошанувальниками або іконодулістами, переконували, що ікони є важливим засобом духовного спілкування з Богом і святими. Попри розбіжності, обидві сторони погоджувалися в одному: правильне ставлення до святих образів має вирішальне значення для життя християнської спільноти.

Варто зазначити, що суперечки щодо використання зображень існували в християнстві ще з ранніх століть його розвитку. Тому іконоборство не було раптовим явищем VIII століття, а стало кульмінацією тривалих богословських дискусій.

Богословські аргументи на захист ікон

Одним із найвидатніших захисників іконошанування був богослов VIII століття Святий Іван Дамаскин. Він спирався на неоплатонічну філософію та розвинув вчення про символічну природу образів. На думку Івана Дамаскина, ікона не є самим божеством, а лише його видимим символом. Головний аргумент прихильників ікон полягав у догматі Втілення: якщо Бог став людиною в особі Ісуса Христа, то його людський образ може бути зображений художником. Таким чином, створення ікон не суперечить християнській вірі, а навпаки підтверджує реальність Втілення.

Аргументи іконоборців

Прихильники іконоборства зверталися до Другої Заповіді Старого Завіту, яка забороняє створення кумирів і поклоніння їм. Вони вважали, що будь-які релігійні зображення можуть призвести віруючих до ідолопоклонства.

Особливу роль у поширенні цих поглядів відіграв імператор Лев III. Деякі історики припускають, що на його позицію міг вплинути іслам, у якому використання релігійних зображень суворо обмежувалося. Водночас ця версія залишається предметом наукових дискусій.

На розвиток іконоборчих ідей могли також вплинути релігійні течії східних провінцій імперії, зокрема сирійський міафізитизм. У багатьох сирійських християнських громадах іконам приділялося менше уваги, ніж у православному середовищі Константинополя.

Імператорська влада та іконоборство

Іконоборча політика мала не лише релігійне, а й політичне підґрунтя. Візантійські імператори традиційно вважали себе Божими намісниками на землі. Проте за правління Костянтина V ця концепція набула нового змісту.

Імператор не просто підтримував боротьбу проти ікон, а активно використовував її для зміцнення власної влади. У деяких випадках святі образи замінювалися імператорськими портретами та зображеннями військових перемог. Така політика підкреслювала авторитет монарха та демонструвала відродження впевненості імперської влади після складного періоду воєн і криз.

Успішні військові кампанії Костянтина V також сприяли популярності іконоборства. Багато хто вважав, що перемоги імператора свідчать про Божу підтримку його релігійної політики.

Переслідування монастирів та церковний розкол

За правління Костянтина V боротьба проти ікон поступово перетворилася на боротьбу проти чернецтва. Саме монахи стали головними захисниками іконошанування та центрами опору державній політиці.

Особливо важливу роль відіграв Студійський монастир у Константинополі. Його настоятель Святий Феодор Студит став одним із найвпливовіших противників іконоборства. Він відстоював незалежність церкви від імператорського втручання та активно захищав право на шанування святих образів.

Тривалі переслідування призвели до глибокого розколу в церковному середовищі. Православне духовенство розділилося на численні угруповання, а богословські суперечки нерідко набували політичного характеру.

У цей період сформувалися дві впливові групи. З одного боку стояли монахи-ревнителі, які категорично відмовлялися від компромісів із владою. З іншого — освічені церковні діячі, що часто походили з державної служби та прагнули співпрацювати з імператорською адміністрацією.

Вплив на відносини між Римом і Константинополем

Іконоборча суперечка мала далекосяжні наслідки для всієї християнської Європи. Особливо серйозно вона вплинула на відносини між Константинополем і Римом.

Папи римські категорично відмовилися підтримувати іконоборчу політику візантійських імператорів. Папа Григорій II не визнав релігійних реформ Лева III, а його наступник Григорій III офіційно засудив іконоборство на церковному соборі.

Напруження посилювалося й через суперечки щодо церковної юрисдикції над окремими регіонами Балкан і Південної Італії. Поступово Рим почав віддалятися від Константинополя не лише в релігійному, а й у політичному сенсі.

Союз папства з франками

Вирішальним моментом стало падіння візантійського екзархату в Равенні у 751 році. Після втрати цього важливого опорного пункту папство залишилося без захисту Візантії від лангобардів.

У пошуках нового союзника папи звернулися до франкського правителя Піпіна III. У 754 році папа Стефан II помазав його на короля франків, фактично надавши легітимність новій династії. Натомість Піпін надав військову допомогу папству та виступив проти лангобардів.

Цей союз став початком нового етапу європейської історії, в якому франкські правителі дедалі активніше претендували на роль захисників західного християнства.

Коронація Карла Великого та новий розкол

Навіть відновлення шанування ікон у 787 році не змогло повністю усунути суперечності між Сходом і Заходом. При дворі Карла Великого критично ставилися як до іконоборства, так і до деяких рішень візантійської церковної політики.

Особливе значення мала коронація Карла Великого імператором у Римі на Різдво 800 року. Для західного світу це означало відродження імператорської влади на Заході. Для Візантії ж така подія була неприйнятною.

Візантійська політична теорія виходила з того, що може існувати лише одна Римська імперія та один законний імператор. Тому поява другого імператора на Заході створила серйозну проблему для відносин між двома центрами християнського світу.

Довгострокові наслідки іконоборчої суперечки

Іконоборча суперечка стала переломним моментом в історії Візантії та всієї середньовічної Європи. Вона визначила подальший розвиток православного богослов’я, зміцнила культ ікон у Східній Церкві та сприяла формуванню окремої православної ідентичності.

Водночас конфлікт поглибив розбіжності між Константинополем і Римом, які згодом призвели до Великого церковного розколу 1054 року. Крім того, суперечка вплинула на боротьбу за духовний вплив серед слов’янських народів і болгар, які саме в цей час ставали частиною християнського світу.

Данило Ігнатенко  

The post Іконоборча суперечка у Візантії: причини, перебіг та наслідки боротьби за святі образи first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Лев IV і початок династичної кризи

Після смерті Костянтина V престол успадкував його син Лев IV. Його правління тривало недовго, адже імператор помер у 780 році, залишивши спадкоємцем свого десятирічного сина Костянтина VI. Через малолітство нового правителя реальна влада перейшла до його матері — імператриці Ірини. Саме вона стала однією з найвпливовіших постатей епохи, хоча її діяльність мала суперечливі наслідки для держави.

Імператриця Ірина та відмова від політики Костянтина V

Ірина прагнула спиратися на підтримку чернецтва та прихильників шанування ікон. Вона поступово відмовилася від багатьох елементів політики попередників-іконоборців. Такі дії викликали невдоволення серед військових фем Малої Азії, які залишалися відданими пам’яті Костянтина V. Саме армія була головною опорою держави, тому втрата її підтримки мала серйозні наслідки. Для зміцнення своєї популярності Ірина скасувала частину податків, що сплачували монастирі та мешканці Константинополя, а також знизила митні збори. Проте ці кроки значно скоротили надходження до державної скарбниці.

Фінансові труднощі збіглися з військовими невдачами. У 781 році араби здобули важливі перемоги в Малій Азії, а в 792 році успіхів досягли болгари. В результаті імперія була змушена виплачувати данину обом противникам, щоб забезпечити тимчасовий мир.

Осліплення Костянтина VI та падіння Ірини

Політична боротьба між Іриною та її сином завершилася трагічно. У 797 році за наказом імператриці Костянтин VI був повалений і осліплений. Після цього Ірина стала одноосібною правителькою імперії.

Однак її влада поступово втрачала підтримку серед чиновництва та військових. У 802 році група високопоставлених придворних усунула Ірину від влади. Колишню імператрицю заслали на острів Лесбос, де вона невдовзі померла. З її падінням завершилася історія Ісаврійської династії, заснованої Левом III у першій половині VIII століття.

Никифор I: спроба відновлення могутності

Новим імператором став Никифор I, колишній міністр фінансів. Він швидко розпочав відновлення державних фінансів, скасувавши більшість поступок, зроблених Іриною.

Никифор провів низку реформ, які дозволяють історикам краще зрозуміти механізми управління візантійською економікою на початку IX століття. Він також продовжив політику зміцнення Балкан, переселяючи колоністів із Малої Азії до Фракії. Проте головною загрозою залишалася Болгарія, де до влади прийшов талановитий і войовничий хан Крум.

Катастрофа у війні з Крумом

Никифор вирішив особисто очолити похід проти болгар. Спочатку кампанія розвивалася успішно, але згодом ситуація різко змінилася. У 811 році війська імператора потрапили в засідку в гірських проходах Балкан. Болгари завдали нищівної поразки візантійцям, а сам Никифор загинув на полі бою. Ця подія стала одним із найбільших військових потрясінь Візантії IX століття.

Михайло I Рангабе та поява могутніх аристократичних родів

Після смерті Никифора престол зайняв Михайло I Рангабе. Його правління тривало лише два роки та супроводжувалося новими невдачами.

У 813 році візантійська армія зазнала поразки від Крума біля Адріанополя. Внутрішні суперечки між воєначальниками ще більше послабили війська, що призвело до краху кампанії. Попри коротке правління, Михайло залишив важливий слід в історії. Він став першим імператором, який активно використовував родове прізвище. Це свідчило про зростання впливу великих землевласницьких родин, які поступово накопичували величезні маєтки.

У майбутньому саме посилення аристократії стане однією з головних проблем імперії, оскільки підривало становище дрібних землевласників — основи податкової та військової системи Візантії.

Лев V Вірменин та стабілізація ситуації

Після усунення Михайла владу захопив Лев V Вірменин. Його походження, як і походження багатьох інших візантійських діячів того часу, демонструє багатонаціональний характер імперії.

Візантія IX століття була справжнім «плавильним казаном» народів. Слов’яни, вірмени, греки, сирійці та представники інших етносів могли досягти найвищих державних посад завдяки власним здібностям і військовим заслугам.

На щастя для нового імператора, становище держави покращилося завдяки зовнішнім обставинам. У 814 році несподівано помер хан Крум, який саме готувався до походу на Константинополь. Його син Омуртаг уклав мир із Візантією, оскільки був змушений зосередити увагу на західних кордонах Болгарії, де посилювався тиск з боку франків.

Перепочинок на сході

Водночас мусульманський світ переживав власну кризу. Після смерті знаменитого халіфа Гаруна ар-Рашида розпочалася боротьба за владу, яка тимчасово послабила арабську загрозу.

Скориставшись перепочинком, Лев V розпочав відбудову фракійських міст, спустошених болгарськими вторгненнями.

У цей же час Візантія продовжувала зміцнювати свої позиції на Балканах. Про це свідчить створення нових адміністративно-військових округів — фем Македонії, Солуня, Діррахія, Далмації та Стримону.

Заснування Аморійської династії

У 820 році Лев V став жертвою змови та був убитий. Новим імператором став Михайло II, засновник Аморійської або Фрігійської династії. На відміну від багатьох попередників, Михайлу вдалося започаткувати нову правлячу лінію. Його син Теофіл та онук Михайло III продовжили правління династії до другої половини IX століття. Проте початок його царювання був украй складним.

Повстання Фоми Слов’янина

Найсерйознішою загрозою для нового імператора стало масштабне повстання Фоми Слов’янина. Колишній соратник Михайла проголосив себе дивом врятованим Костянтином VI та здобув підтримку багатьох незадоволених груп населення. Він навіть був коронований патріархом Антіохії.

Зібравши строкате військо з представників різних народів Кавказу та східних провінцій, Фома рушив на Константинополь. Лише завдяки міцним укріпленням столиці та допомозі болгарського правителя Омуртага Михайлу вдалося придушити заколот.

Теофіл та нові поразки Візантії

Син Михайла II, імператор Теофіл, успадкував складну ситуацію. Незважаючи на особисту енергію та адміністративні здібності, він не зміг зупинити арабський наступ.

У 838 році мусульманські війська завдали важкої поразки самому імператору, після чого захопили Аморій — одне з найважливіших міст Малої Азії та батьківщину правлячої династії.

Іконоборство та відчуження Заходу

Релігійні суперечки навколо ікон продовжували розколювати імперію навіть після зміни династій.

Іконоборство не лише породжувало внутрішні конфлікти, а й погіршувало відносини між Константинополем і західним християнським світом. Розбіжності в питаннях віри, церковної політики та імператорської влади поступово віддаляли Візантію від латинського Заходу.

Хоча остаточний розкол між Сходом і Заходом відбудеться значно пізніше, саме в IX столітті формувалися багато суперечностей, які згодом призведуть до Великої схизми.

 Данило Ігнатенко

The post Слабкі наступники Костянтина V: занепад Ісаврійської династії та нові виклики Візантії у IX столітті first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Візантія на межі катастрофи

На початку VIII століття становище імперії було критичним. Арабський халіфат продовжував розширювати свої володіння, захоплюючи колишні візантійські території. Втрата Сирії, Палестини та Єгипту суттєво послабила економіку держави. До цього додавалися постійні напади слов’ян і болгар на Балканах. Коли у 717 році Лев III посів імператорський престол, перед ним стояло надзвичайно складне завдання — врятувати імперію від остаточного розпаду.

Лев III та порятунок Константинополя

Однією з перших і найважливіших подій правління Лева III стала оборона Константинополя від грандіозного арабського наступу.

У 717–718 роках війська Омейядського халіфату здійснили масштабну облогу столиці Візантії. Арабське командування сподівалося завдати вирішального удару та остаточно знищити імперію. Однак Лев III продемонстрував виняткові військові та організаторські здібності. Важливу роль у відбитті нападу відіграли болгари, які атакували арабські сили з тилу. Не менш значущими були міцні стіни Константинополя, візантійський флот і використання знаменитого «грецького вогню».

Поразка арабів у 718 році стала переломним моментом не лише для Візантії, а й для всієї Європи. Вона зупинила подальше просування мусульманських армій у напрямку Балкан і Центральної Європи.

Реформи та зміцнення фемної системи

Після перемоги над арабами Лев III не обмежився військовими успіхами. Наступні два десятиліття він присвятив реорганізації держави.

Особливу увагу імператор приділив удосконаленню фемної системи — адміністративно-військового устрою, який став основою оборони імперії. Феми являли собою великі територіальні округи, де місцеве населення водночас виконувало функції землевласників і військових. Зміцнення цієї системи дозволило Візантії швидше мобілізувати війська, ефективніше контролювати провінції та зменшити залежність від дорогих найманців.

Перемога при Акреоні

Завершення правління Лева III ознаменувалося ще одним великим успіхом.

У 740 році візантійська армія завдала нищівної поразки арабським силам у битві при Акреоні в Малій Азії. Важливу підтримку імператору надали хозари — традиційні союзники Візантії. Ця перемога підтвердила, що імперія більше не перебуває лише в обороні. Вона поступово повертала собі стратегічну ініціативу та доводила, що здатна ефективно протистояти одному з наймогутніших державних утворень того часу.

Складний початок правління Костянтина V

Після смерті Лева III владу успадкував його син Костянтин V. Проте початок його правління виявився непростим. Частина військової знаті підтримала претензії Артавазда — зятя Лева III. Спираючись на війська фем Опсікіон та Арменіякон, він підняв заколот і навіть певний час контролював значну частину імперії.

Костянтину довелося вести боротьбу не лише за збереження влади, а й за саме існування династії. Зрештою він здобув перемогу над суперниками та остаточно закріпився на престолі.

Ослаблення арабського світу та нові перемоги

На середину VIII століття політична ситуація на Близькому Сході змінилася.

В Омейядському халіфаті розпочалася гостра боротьба за владу, яка завершилася приходом до керівництва династії Аббасидів. Внутрішні конфлікти серйозно послабили мусульманський світ і створили сприятливі умови для візантійського наступу.

Костянтин V майстерно скористався цією ситуацією. Його армії здійснили успішні походи до Північної Сирії, завдавши низку поразок арабським гарнізонам.

Захоплених полонених імператор переселяв до Фракії. Це рішення мало подвійне значення: воно посилювало економічний потенціал регіону та водночас зміцнювало балканський кордон перед майбутнім протистоянням із болгарами.

Боротьба з Болгарією

Найсерйознішим суперником Костянтина V на Балканах стало Перше Болгарське царство.

Починаючи з 756 року, імператор майже безперервно вів війни проти болгар. Протягом наступних дев’ятнадцяти років він організував щонайменше дев’ять великих військових кампаній. Метою було не просто стримування болгарських набігів, а радикальне ослаблення держави, яка постійно загрожувала Константинополю з півночі.

Серія візантійських наступів завдала болгарам важких втрат. Наприкінці правління Костянтина багатьом сучасникам здавалося, що Болгарія вже ніколи не зможе відновити свою колишню могутність. Хоча остаточного розгрому не відбулося, імператору вдалося значно зміцнити позиції Візантії на Балканах.

Суперечлива постать Костянтина V

Історичний образ Костянтина V тривалий час залишався неоднозначним.

Причиною цього стала його активна участь в іконоборчому русі. Прихильники шанування ікон залишили численні хроніки, у яких імператор постає жорстоким і безжальним правителем. Однак навіть його політичні противники не могли заперечити очевидного факту: Костянтин V був надзвичайно успішним воєначальником. Його перемоги над арабами та болгарами принесли йому величезну популярність серед армії та населення імперії.

Багато сучасників вважали його одним із найталановитіших військових керівників візантійської історії.

Пам’ять про імператора-захисника

Після смерті Костянтина V його військова слава не згасла. У наступні століття мешканці Константинополя продовжували шанувати пам’ять імператора.

Хроністи згадували, що під час небезпеки жителі столиці приходили до його гробниці та молилися про захист міста. Така народна шана була надзвичайно рідкісною і свідчила про те, наскільки сильним був авторитет імператора серед візантійців.

Данило Ігнатенко

The post Лев III Ісаврійський і Костянтин V: як Візантія зупинила арабську експансію та перемогла болгар first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.