Пам’ять про залишене поселення

У матеріалах ЮНЕСКО історію цих поселень простежують від XVI століття. До середини XX століття мешканці переважно залишили їх, однак ради старійшин продовжували опікуватися сакральними місцями. Нинішній ландшафт тому зберігає сліди кількох епох: колишнього повсякденного життя, поступового переселення та подальшого ритуального використання. Дерево чи стежка набувають значення завдяки подіям, які громада з ними пов’язує

Експертний звіт ICOMOS описує типову будову кая: огорожу на лісовій галявині, входи, контрольовані підходи й центральне місце зібрань. Після зникнення житлових споруд основні ділянки часто залишалися впізнаваними. Святилища й могили підтримували зв’язок між давнім поселенням та нащадками його мешканців. Отже, відсутність будинків не означала зникнення місця з громадського життя. Його можна було продовжувати впорядковувати й шанувати.

Цей приклад допомагає точніше розуміти поняття священного простору. Його значення не завжди залежить від величної споруди, помітної здалеку. Воно може міститися в маршруті, знанні правильного входу, пам’яті про поховання. Для стороннього відвідувача дві лісові галявини виглядатимуть подібно. Людина, яка знає історію громади, побачить між ними суттєву різницю. Таку карту неможливо повністю відновити лише за супутниковим знімком: потрібні розповіді й пояснення тих, хто нею користується.

Як релігійне правило захищає ліс

Догляд за кая передбачав обмеження поведінки. Звіт ICOMOS згадує заборони на рубання дерев і випас, а також обмеження полювання. За порушення могли вимагати відшкодування, пов’язане з ритуальним примиренням із силами, яких образили. Такі правила мали екологічний наслідок: навколо поселень зберігалися фрагменти прибережного лісу. Проте самі правила виростали з релігійних зобов’язань і влади громади, а не з сучасної наукової програми охорони біорізноманіття.

Тут важливо не переплутати мотив і результат. Дослідник може оцінити кількість збережених видів, тоді як старійшина пояснюватиме необхідність обмежень повагою до предків. Обидва пояснення стосуються того самого місця, але відповідають на різні запитання. Для успішного захисту недостатньо оголосити релігійні уявлення корисним інструментом. Якщо позбавити громаду можливості визначати належну поведінку, можна послабити саме ті зв’язки, які допомагали зберігати територію.

Спадщина потребує носіїв знання

Священні ліси внесли до Списку всесвітньої спадщини 2008 року. ЮНЕСКО окремо звертає увагу на загрозу втрати традиційного знання та вплив зовнішнього розвитку на ці місця. Міжнародне визнання підтримує охорону, проте не здатне саме собою відтворити зв’язок між поколіннями. Для цього потрібні люди, які знають історії поселень, розуміють значення обмежень і можуть пояснити їх молодшим.

Виникає складне питання: що саме слід зберігати? Якщо тільки дерева, можна не помітити зникнення обрядів і пам’яті. Якщо тільки усні розповіді, їхні носії можуть втратити доступ до місця, про яке говорять. А вимога відтворювати будь-яку традицію без змін ризикує перетворити живу громаду на частину музейної експозиції. Охорона такого ландшафту потребує розмови про право людей продовжувати власну історію, зокрема й переглядати способи її передавання.

Кая показують, як пам’ять набуває матеріальної сили. Вона впливає на те, чи зрубають дерево, куди прокладуть дорогу, хто проведе відвідувача стежкою. Це не доказ, що кожна релігійна традиція автоматично захищає природу. Перед нами конкретний історичний досвід, у якому турбота про предків сприяла збереженню лісу. Його цінність полягає також у простому запитанні до сучасного суспільства: які місця ми вважаємо настільки важливими, що погоджуємося обмежити власне користування ними?

Іван Гудзенко

The post Священні ліси кая в Кенії — предки, віра та охорона природи first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Концепція згаданої кінокартини – спосіб долати міжконфесійні та полікультурні стереотипи, а також візуально відобразити модель поведінки віруючих, – носіїв релігійної віри в нестандартних ситуаціях.

Фільм, що на мові суахілі містить назву «Watu wote», дослівно перекладається «Усі ми».  Режисер стрічки, Катя Бенрат, зазначає, що сюжетна лінія фільму заснована на реалістичних подіях, що розгортались перед Різдвом Христовим 2015 року на північній частині Кенії.

Згідно з сюжетом картини, група терористичних бойовиків ісламістського толку  «Аш-Шабаб» зупиняє рейковий автобус і наказує стати мусульманам та християнам по обидва боки, для того, щоб ліквідувати останніх. Дізнавшись про це, мусульмани відмовляються виконувати наказ терористів і захищають сповідників від загибелі.

Німецька журналістка Джулія Драха описала в деталях в чисельних статтях, що виходили на шпальтах баварської преси про кенійські події мусульмансько-християнських відносин.

Кінорежисер Катя Бенрат зізналась, що зйомки фільму були досить клопіткою працею  і досить виснажливим заняттям. Ключова причина усіх труднощів – проблема бюджету фільму. Однак, за словами Бенрат, усі проблеми були вирішені завдяки фінансовій підтримці міжнародного католицького фонду «Kirche in Not» (укр «Потребуюча церква»). За словами продюсера стрічки Тобіаса Розена, кошти інвестувати потрібно не лише у стрічку, але й в якості волонтерської справи – допомоги християнам у тих країнах і територіях, де останні зазнають переслідувань.

Німецький проект, що номінований на «Оскар» особливий і кадровим складом, оскільки на знімальній групі головні ролі виконували непрофесійні кенійські і сомалійські актори, які довго навчались і проводили час за репетиціями. Як показує практика, кінострічка виявилась більш ніж вдалим художнім витвором кіномистецтва.

Нагадаємо, що до отримання Оскару, «Watu Wote» пройшов численні нагороди, відзнаки та номінації, найбільші зі яких «Gold Student Academy Award». Слід наостанок також відзначити, що поява цієї кінострічки відображає досить важливу релігієзнавчу деталь – поширення християнства на теренах Кенії та Сомалі.

The post На премію «Оскар» номіновано фільм про дружбу християн та мусульман first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.