Між Леобенським перемир’ям та остаточним миром з Австрією Франція опинилася на межі нового політичного перелому. Зростання впливу роялістів у законодавчих радах і провінціях викликало серйозне занепокоєння серед революційних еліт. У містах на кшталт Марселя та Ліона антиякобінські сили були настільки активними, що розпочали хвилю репресій, відому як «білий терор». Цей процес свідчив про спробу реваншу старого порядку та загрозу відновлення монархії. Водночас уряд залишався під контролем якобінсько орієнтованих директорів, що створювало вибухонебезпечну політичну ситуацію.

Переворот 18 Фруктідора

4 вересня 1797 року (18 фруктідора V року за революційним календарем) відбувся державний переворот, який став переломним моментом у розвитку Французької республіки.

Чотири з п’яти директорів, які дотримувалися республіканських і антиякобінських позицій, вирішили діяти рішуче, щоб зупинити роялістську загрозу. Вони заручилися підтримкою генерала Наполеона Бонапарта, який на той час уже здобув славу завдяки Італійській кампанії.

За його наказом війська під командуванням генерала Ожеро були направлені до Парижа. Це дозволило здійснити масштабну політичну «чистку». Директора Франсуа де Бартелемі та понад півсотні депутатів було заарештовано, результати виборів у багатьох департаментах анульовано, а свободу преси фактично скасовано.

Наслідком перевороту стало встановлення режиму, який історики часто характеризують як «другу Директорію». Формально зберігаючи республіканські інститути, вона фактично перетворилася на авторитарну систему. Репресії, цензура та політичні вигнання стали інструментами утримання влади.

Цей переворот мав далекосяжні наслідки: він не лише знищив роялістську опозицію, а й відкрив шлях до концентрації влади в руках військових, зокрема Наполеона.

Зовнішня політика після перевороту

Після 18 Фруктідора зовнішня політика Франції стала більш агресивною та амбітною. Ослаблена внутрішніми конфліктами, Директорія дедалі більше покладалася на військові успіхи як засіб легітимації влади.

У цьому контексті Наполеон отримав практично необмежену свободу дій у переговорах з Австрією. Його військові перемоги в Італії створили сприятливі умови для диктування умов миру.

Фактично французька дипломатія стала продовженням військової стратегії, де переговори лише закріплювали вже досягнуті на полі бою результати.

Кампо-Формійський договір

17–18 жовтня 1797 року було підписано Кампо-Формійський договір між Францією та Австрією. Формально він завершував війну Першої коаліції, хоча за своєю суттю був радше тимчасовим компромісом, ніж остаточним миром.

Згідно з угодою, Франція зберігала більшість територіальних здобутків в Італії, здобутих під час кампанії Наполеона. Австрія, натомість, отримувала компенсацію у вигляді значної частини територій Венеційської республіки — зокрема земель на схід від річки Адідже. Водночас Іонічні острови переходили під контроль Франції, що розширювало її вплив у Середземномор’ї.

Окремо було визначено нові кордони Франції на заході Німеччини. Вона отримувала право анексувати території на лівому березі Рейну, що мало стратегічне значення. Для врегулювання компенсацій німецьким князям було скликано конгрес у Раштатті.

Ці домовленості фактично перекроювали політичну карту Центральної Європи та підривали традиційний баланс сил.

Переворот 18 Фруктідора і Кампо-Формійський договір стали взаємопов’язаними етапами трансформації Франції. Внутрішня політична криза призвела до встановлення авторитарного режиму, який, у свою чергу, сприяв агресивній зовнішній політиці.

Ці події зміцнили позиції Наполеона Бонапарта як ключової фігури європейської політики. Його вплив виходив далеко за межі військових операцій і поширювався на дипломатію та державне управління.

Данило Ігнатенко

The post Як Франція стала диктатурою і перекроїла карту Європи? first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.