Вторгнення Іраку до Ірану

Відкриті бойові дії почалися 22 вересня 1980 року, коли іракська армія розпочала масштабне вторгнення на територію Ірану вздовж спільного кордону. Іракські війська розраховували на швидку кампанію: передбачалося, що ослаблений революцією Іран не зможе організувати ефективний опір. Перші удари були спрямовані по іранських військових об’єктах, авіабазах та прикордонних районах. Іракська армія просунулася вглиб іранської території, захопивши низку населених пунктів. Проте швидкої перемоги не сталося. Іранська армія, попри внутрішні проблеми, поступово відновила керованість, а на захист країни почали масово мобілізуватися добровольці. Іракські війська зіткнулися з набагато сильнішим опором, ніж очікувало керівництво в Багдаді. Війна, яка мала стати короткою кампанією, поступово перетворилася на виснажливе протистояння.

Іран переходить у контрнаступ

У міру того як Іран стабілізував оборону, ситуація на фронті почала змінюватися. Іранські війська та добровольчі формування відтіснили іракців із значної частини захоплених територій. Від 1982 року бойові дії значною мірою перемістилися на іракську територію. Іранське керівництво вже не обмежувалося вимогою повернення власних земель — воно прагнуло домогтися поразки режиму Саддама Хусейна та отримати гарантії, які унеможливили б повторне вторгнення. Однак Ірак мав значні військові ресурси, а його армія була добре озброєна. На відміну від початкового етапу, Багдад отримав можливість вести тривалу оборонну війну. Фронт поступово перетворився на систему укріплень, траншей, мінних полів та артилерійських позицій. За характером бойові дії дедалі більше нагадували позиційну війну Першої світової: наступи приносили величезні втрати, але часто давали лише незначні територіальні здобутки.

Війна виснаження

Однією з найбільш характерних рис конфлікту стала його надзвичайна тривалість. Обидві держави мали значні людські ресурси, але поступово витрачали економічний потенціал. Іран і Ірак залежали від експорту нафти, а бойові дії безпосередньо загрожували нафтовій інфраструктурі та судноплавству в Перській затоці. Війна поступово вийшла за межі сухопутного фронту. Обидві сторони атакували нафтові об’єкти, торговельні судна та порти, намагаючись позбавити противника фінансових ресурсів. Цей етап отримав назву «війна танкерів». Напади на торговельні судна створили загрозу для міжнародного судноплавства та змусили інші держави дедалі активніше стежити за ситуацією в Перській затоці. Конфлікт перестав бути лише двосторонньою війною Ірану та Іраку й поступово перетворився на важливу проблему міжнародної безпеки.

Хімічна зброя та найстрашніші сторінки війни

Ірано-іракська війна стала одним із найбільш відомих прикладів широкого застосування хімічної зброї після Другої світової війни. Іракські сили використовували хімічні агенти проти іранських військових, а також проти курдського населення на півночі Іраку. Одним із найвідоміших епізодів стала хімічна атака на Халабджу в березні 1988 року, коли загинули тисячі мирних жителів. Застосування хімічної зброї стало символом жорстокості цього конфлікту та продемонструвало, наскільки далеко сторони були готові зайти у спробі перемогти противника. Війна також супроводжувалася ракетними ударами по містах. Іран та Ірак використовували ракети для атак на населені пункти, прагнучи не лише завдати матеріальної шкоди, а й деморалізувати населення. Цивільні міста дедалі частіше ставали частиною поля бою.

Як війна змінила Іран

Для Ірану війна стала випробуванням, яке значною мірою визначило політичний розвиток країни на десятиліття вперед. Нова Ісламська Республіка опинилася перед зовнішньою загрозою майже одразу після революції. Війна дозволила керівництву мобілізувати суспільство навколо ідеї захисту країни та революції. На цьому тлі посилилися позиції прихильників жорсткої лінії, тоді як помірковані політики втрачали вплив. Серед тих, хто поступово зміцнив свої позиції, був Алі Хаменеї, який у 1981–1989 роках був президентом Ірану, а після смерті аятоли Рухолли Хомейні став верховним лідером країни. Війна також докорінно змінила роль Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР). Створений після революції як структура для захисту нової політичної системи, він поступово перетворився на одну з найпотужніших військово-політичних сил Ірану. Війна дала КВІР можливість отримати бойовий досвід, розширити організацію та зміцнити власні позиції поруч із регулярною армією.

Чому Ірак не зміг перемогти

Саддам Хусейн розраховував на швидку кампанію, але його стратегія не виправдала очікувань. Іран виявився значно стійкішим, ніж передбачалося, а його населення мобілізувалося навколо оборони країни. Іракська армія мала сучасне озброєння та значну кількість військових, але тривала війна вимагала величезних фінансових ресурсів. Багдад накопичував борги, а економіка дедалі сильніше залежала від зовнішньої підтримки. Ірак отримував допомогу та політичну підтримку від низки арабських держав, які побоювалися поширення іранської революції. Водночас міжнародне ставлення до війни було складним і часто суперечливим. Великі держави прагнули насамперед не допустити перемоги однієї сторони та збереження стабільності постачання нафти. У результаті війна тривала навіть тоді, коли жодна зі сторін уже не мала реальної можливості досягти вирішальної перемоги.

Завершення війни у 1988 році

До 1988 року Іран та Ірак були виснажені роками бойових дій. Іранське керівництво погодилося на припинення вогню, яке набуло чинності 20 серпня 1988 року відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН 598. Аятола Рухолла Хомейні пізніше порівнював прийняття припинення вогню з надзвичайно гірким рішенням, але продовження війни вже загрожувало самому існуванню країни. Мирний процес виявився повільним. Формальне припинення бойових дій не означало негайного повернення до нормальних відносин. Війська ще залишалися на спірних ділянках кордону, а дипломатичні відносини між країнами залишалися напруженими. Лише 16 серпня 1990 року Іран та Ірак підписали угоду, яка відкрила шлях до нормалізації відносин і виведення військ.

Наслідки війни для Близького Сходу

Ірано-іракська війна завершилася без чіткої перемоги. Жодна сторона не змогла досягти своїх головних стратегічних цілей, тоді як людські та економічні втрати були колосальними. Ірак вийшов із війни з величезними боргами та серйозними економічними проблемами. Саме фінансове виснаження стало одним із факторів, що допомогли підштовхнути Саддама Хусейна до нового небезпечного кроку — вторгнення до Кувейту в 1990 році. Ця агресія вже призвела до іншого масштабного конфлікту — війни в Перській затоці. Для Ірану війна стала основою формування потужної системи безпеки, у якій КВІР відігравав дедалі більшу роль. Водночас досвід війни посилив у Тегерані переконання, що країна повинна розвивати власні військові можливості та бути здатною протистояти зовнішньому тиску.

Війна, яка змінила ціле покоління

Ірано-іракська війна залишила по собі набагато більше, ніж лінію кордону, яка зрештою майже не змінилася. Вона змінила політичні системи обох країн, вплинула на військову доктрину Ірану, посилила роль КВІР, залишила Ірак із величезними боргами та сприяла подальшій нестабільності в Перській затоці. Конфлікт також показав небезпеку війни, у якій жодна сторона не здатна завдати противнику остаточної поразки, але обидві мають достатньо ресурсів, щоб продовжувати боротьбу роками. Вісім років війни перетворили Іран та Ірак на виснажені держави, але не вирішили головних суперечностей між ними. Наслідки цього конфлікту відчувалися ще десятиліттями — у політиці, економіці, військовій сфері та міжнародних відносинах усього Близького Сходу.

Іван Гудзенко

The post Ірано-іракська війна 1980–1988: причини, перебіг, наслідки та роль КВІР first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Угода 1975 року

У 1970-х роках суперечності між Іраном та Іраком загострювалися. Ірак на той час переживав внутрішню нестабільність, а влада партії Баас намагалася зміцнити контроль над країною. Фактичний керівник Іраку Саддам Хусейн розумів, що одночасне протистояння з внутрішніми противниками та могутнім Іраном створює серйозну загрозу для режиму. У 1975 році сторони уклали угоду, відому як Алжирська угода. Ірак погодився на важливі поступки в територіальному питанні, зокрема визнав новий принцип проходження кордону по Шатт-ель-Арабу. В обмін Іран припинив підтримку курдських сил, які боролися проти іракського уряду. Для Саддама це було вимушене рішення. Він фактично погодився поступитися частиною своїх претензій, щоб позбутися потужної зовнішньої підтримки іракських курдів. У Багдаді не сприймали цю угоду як остаточне вирішення проблеми. Поступка Ірану залишалася болючим питанням для іракського керівництва, і через кілька років ситуація докорінно змінилася.

Іранська революція змінює ситуацію

Переломним моментом стала Іранська революція 1978–1979 років. Повалення шаха Мохаммеда Рези Пехлеві знищило стару політичну систему та призвело до створення Ісламської Республіки. До влади прийшов Рухолла Хомейні, який виступав за державу, засновану на принципах ісламського правління під керівництвом шиїтського духовенства. Революція мала значення далеко за межами Ірану. Нове керівництво не приховувало прагнення поширювати власні політичні та релігійні ідеї в інших країнах регіону. Для Іраку це було особливо небезпечно. Значна частина населення Іраку була шиїтською, хоча політична влада перебувала в руках переважно світської партії Баас, а керівництво країни представляло арабську сунітську еліту. Хомейні добре знав Ірак: до революції він кілька років жив у вигнанні в іракському місті Наджаф, одному з головних центрів шиїтської релігійної освіти. Там він сформував значну частину своїх політичних поглядів і здобув прихильників. Після революції його вплив серед шиїтів Іраку викликав серйозне занепокоєння в Багдаді.

Зростання напруженості

У 1979–1980 роках відносини між двома державами стрімко погіршувалися. Уздовж кордону почалися сутички, а уряди Ірану та Іраку звинувачували один одного у підтримці ворожих політичних сил. Ірак побоювався, що іранська революція може поширитися на його територію та спровокувати повстання серед шиїтського населення. Іран, зі свого боку, розглядав режим Баас як ворожу світську диктатуру, яка пригнічує релігійні та політичні рухи. Напруженість досягла нового рівня у квітні 1980 року, коли віцепрем’єр-міністр Іраку Тарік Азіз пережив замах. Іракська влада звинуватила у причетності до нього іракських шиїтів, симпатиків Іранської революції. Цей епізод став для Багдада додатковим доказом того, що Тегеран намагається впливати на внутрішню політику Іраку. Водночас обидві сторони продовжували нарощувати військову готовність, а прикордонні інциденти ставали дедалі частішими.

Чому Саддам вирішив, що настав момент для війни

Для Саддама Хусейна ситуація здавалася сприятливою. Іран переживав масштабну політичну перебудову після революції. Держава втратила колишні зовнішньополітичні зв’язки, а відносини зі Сполученими Штатами різко погіршилися після захоплення американського посольства в Тегерані у листопаді 1979 року. Іран опинився в міжнародній ізоляції, а його збройні сили зазнали серйозних потрясінь. Частину офіцерів було звільнено або заарештовано після революції, військова структура переживала кризу, а дисципліна та моральний стан армії були проблемними. Саддам вважав, що саме зараз Ірак має шанс переглянути невигідні для себе положення Алжирської угоди 1975 року. Він також розраховував на швидку військову кампанію, яка могла принести територіальні здобутки та зміцнити позиції Іраку як провідної арабської держави Перської затоки. Проте Багдад недооцінив здатність Ірану мобілізувати населення навколо захисту країни. Революційна влада, яка ще недавно здавалася слабкою та нестабільною, отримала потужний фактор консолідації — зовнішнього ворога.

Хузестан — нафтове серце Ірану

Однією з територій, які становили особливий інтерес для Іраку, був Хузестан на південному заході Ірану. Регіон межує з Іраком, має вихід до Перської затоки та надзвичайно багатий на нафту. Значну частину його населення становлять етнічні араби. Іракське керівництво висувало вимоги щодо певної форми самовизначення арабського населення Хузестану, але за цими заявами стояли значно ширші стратегічні інтереси. Контроль або хоча б значний вплив у цьому регіоні міг би посилити позиції Іраку в нафтовій галузі та забезпечити йому кращі стратегічні можливості на узбережжі Перської затоки. Водночас розрахунок на те, що арабське населення Хузестану зустріне іракську армію як визволителя, виявився значною мірою помилковим. Для багатьох мешканців регіону питання приналежності до Ірану виявилося важливішим за етнічну спорідненість з арабами сусіднього Іраку.

Острови Перської затоки

Ще однією причиною суперечностей були Абу-Муса та Великий і Малий Тунби — острови в Перській затоці, контроль над якими Іран встановив у 1971 році після завершення британського протекторату над територіями, пов’язаними з сучасними Об’єднаними Арабськими Еміратами. Ірак вимагав від Ірану відмовитися від контролю над островами. Це питання було частиною ширшого суперництва за вплив у Перській затоці. Для Багдада воно мало політичне значення, оскільки демонструвало прагнення Іраку виступати захисником арабських інтересів у регіоні. Для Тегерана острови були важливими з точки зору контролю над морськими шляхами та безпеки власного узбережжя. Територіальні претензії тому не можна розглядати ізольовано від боротьби двох держав за регіональне лідерство.

Розрив Алжирської угоди

У вересні 1980 року Саддам Хусейн оголосив про денонсацію Алжирської угоди 1975 року. Для іракського керівництва це означало повернення до попередніх територіальних претензій. Напруженість дуже швидко переросла у відкриту війну. 22 вересня 1980 року іракські війська вторглися до Ірану вздовж значної частини спільного кордону. Саддам розраховував на швидку перемогу, але війна пішла зовсім не за його планом. Іранська армія, попри наслідки революційних чисток, змогла організувати опір. До неї приєдналися численні добровольці, а населення країни поступово мобілізувалося для боротьби з агресором. Через короткий час стало зрозуміло, що Ірак втягнувся не в коротку прикордонну кампанію, а у війну, яка триватиме роками.

Від територіальної суперечки до великої війни

Передісторія Ірано-іракської війни показує, що її причини були набагато складнішими за одну територіальну суперечку. Тут одночасно зіткнулися боротьба за Шатт-ель-Араб, прагнення Іраку переглянути Алжирську угоду, нафтові інтереси, суперництво за вплив у Перській затоці та страх перед поширенням Іранської революції. Важливу роль відіграв і міжнародний контекст: після революції Іран опинився в конфлікті зі США та значною мірою втратив колишню систему зовнішньої підтримки. Саддам Хусейн вирішив, що це створило унікальне вікно можливостей для Іраку. Він помилився в головному — недооцінив готовність Ірану чинити опір і здатність нової революційної влади перетворити війну на боротьбу за виживання держави. Саме тому конфлікт, який у Багдаді планували як швидку кампанію, перетворився на восьмирічну війну, що коштувала обом країнам величезних людських та економічних втрат і назавжди змінила політичний ландшафт Близького Сходу.

Данило Ігнатенко

The post Причини Ірано-іракської війни: чому Ірак напав на Іран у 1980 році first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.