Діяльність Пісарро була частиною масштабної європейської експансії XVI століття. Після відкриття Америки Христофором Колумбом Іспанія активно розширювала свої володіння за океаном. Головними мотивами таких експедицій були пошук золота, здобуття нових територій, суперництво з іншими європейськими державами та поширення християнства серед корінного населення. Особливий вплив на майбутні завоювання справили успіхи Ернана Кортеса, який у 1521 році підкорив могутню державу ацтеків у Мексиці. Саме ця перемога надихнула багатьох конкістадорів вирушити на південь у пошуках нових імперій і незліченних багатств.

Походження та дитинство

Франсіско Пісарро народився приблизно у 1475 році в місті Трухільйо, що розташоване в області Естремадура на заході Іспанії. Саме цей регіон дав світові багатьох відомих конкістадорів, серед яких були Ернан Кортес, Васко Нуньєс де Бальбоа, Педро де Вальдівія та інші діячі іспанських завоювань.

Майбутній завойовник був незаконнонародженим сином військового капітана Гонсало Пісарро та Франсиски Гонсалес, яка походила зі скромної родини. Через своє походження Франсіско не міг розраховувати на значну спадщину чи високий соціальний статус. Його дитинство минуло в доволі простих умовах. За повідомленнями деяких хроністів, у юності він навіть працював свинопасом, допомагаючи доглядати худобу.

Про ранні роки життя Пісарро відомо небагато. Історики вважають, що він майже не отримав формальної освіти. Імовірно, він не вмів добре писати й читати, а більшість документів у подальшому житті підписував за допомогою нотаріусів. Однак нестача освіти компенсувалася практичним досвідом, фізичною витривалістю та неабиякими організаторськими здібностями.

Військова служба та формування характеру

Не маючи реальних можливостей досягти високого становища в Іспанії, молодий Пісарро вирішив обрати військову кар’єру. Ще в підлітковому віці він вступив до іспанської армії, де швидко здобув навички володіння холодною зброєю, верхової їзди та командування невеликими військовими загонами.

За свідченнями сучасників, певний час він служив в Італії, яка на початку XVI століття була одним із головних театрів воєн між європейськими державами. Саме там Пісарро набув репутації сміливого й витривалого солдата, здатного діяти в надзвичайно складних умовах. Цей досвід відіграв важливу роль під час його майбутніх походів у незвіданих землях Америки.

Його молодість припала на період стрімких змін у світі. Після першої експедиції Христофора Колумба 1492 року Іспанія почала швидко розширювати свої колоніальні володіння в Карибському басейні. Новини про відкриття нових земель, величезні поклади золота та можливість швидкого збагачення привертали увагу тисяч молодих авантюристів. Франсіско Пісарро також вирішив скористатися шансом змінити власну долю.

Переїзд до Америки

Близько 1502 року Пісарро залишив Іспанію та вирушив до острова Еспаньйола, який нині поділений між Гаїті та Домініканською Республікою. Це була одна з перших великих іспанських колоній у Новому Світі, звідки організовувалися численні дослідницькі експедиції.

На Еспаньйолі він кілька років проходив службу в колоніальних військах. Саме тут Пісарро вперше ознайомився з особливостями життя в Америці, навчився взаємодіяти з місцевим населенням і брав участь у військових операціях із розширення іспанських володінь. Водночас він уважно стежив за новими експедиціями, сподіваючись отримати можливість узяти участь у відкритті ще невідомих земель.

Експедиція Алонсо де Охеди

Першим серйозним випробуванням для Пісарро стала експедиція Алонсо де Охеди у 1510 році до затоки Ураба на території сучасної Колумбії. Метою походу було заснування нового іспанського поселення на материковому узбережжі Південної Америки.

Експедиція виявилася надзвичайно важкою. Поселенці постійно страждали від тропічних хвороб, голоду, нестачі припасів і нападів місцевих племен. Із приблизно трьохсот учасників походу понад двісті загинули. Пісарро належав до небагатьох, кому вдалося пережити ці драматичні події.

Саме під час цієї катастрофічної експедиції він продемонстрував витримку, дисципліну та здатність підтримувати порядок навіть у критичних обставинах. Ці якості зробили його авторитетним серед інших колоністів і стали важливим етапом у формуванні його майбутньої кар’єри.

Дарієн і знайомство з Бальбоа

Після ліквідації невдалого поселення ті, хто вижив, перебралися до Дарієна на території сучасної Панами. Тут виникла нова іспанська колонія, яка швидко стала головним центром освоєння материкової частини Центральної Америки.

Саме в Дарієні Пісарро почав тісно співпрацювати з одним із найвидатніших дослідників своєї епохи — Васко Нуньєсом де Бальбоа. Бальбоа вже здобув репутацію здібного керівника й досвідченого організатора експедицій. Спільна служба дала Пісарро безцінний досвід управління людьми, організації походів та ведення бойових дій у складних природних умовах тропіків.

Відкриття Тихого океану

Однією з найважливіших подій ранньої кар’єри Пісарро стала експедиція 1513 року через Панамський перешийок. Він був одним із найближчих помічників Бальбоа під час цього історичного походу.

Після виснажливого переходу через густі тропічні ліси експедиція першою серед європейців досягла величезного океану, який Бальбоа назвав Південним морем. Пізніше ця водойма отримала сучасну назву — Тихий океан.

Відкриття мало величезне географічне й політичне значення. Воно підтвердило існування другого великого океану та відкрило Іспанії перспективи дослідження західного узбережжя Південної Америки. Саме тоді Пісарро вперше почув розповіді про багаті держави, що існували далеко на південь уздовж узбережжя Тихого океану.

Початок великої експедиції

До початку 1520-х років Франсіско Пісарро вже був досвідченим солдатом, дослідником і колоніальним чиновником. За його плечима були небезпечні експедиції, участь у відкритті Тихого океану, роки військової служби та успішна адміністративна кар’єра. Водночас його головна мета залишалася незмінною — знайти багату державу, про яку дедалі частіше розповідали мореплавці, торговці та місцеві жителі західного узбережжя Південної Америки.

Саме з Панами розпочнеться наступний, найвідоміший етап життя Пісарро. Уже незабаром він організує серію експедицій, що приведуть його до берегів Перу, зустрічі з Імперією інків, захоплення Атауальпи та одного з найвизначніших і водночас найтрагічніших завоювань в історії Америки.

Данило Ігнатенко  

The post Франсіско Пісарро: біографія іспанського конкістадора, який завоював Імперію інків first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Передумови конфлікту виникли після драматичних подій 1532 року. Під час битви при Кахамарці невеликий загін Франсіско Пісарро несподівано захопив у полон верховного правителя інків Атауальпу. Хоча інки зібрали небачений за розмірами викуп із золота й срібла, сподіваючись урятувати свого володаря, Пісарро не виконав обіцянки. Після отримання скарбів Атауальпу було страчено. Для імперії це стало не лише політичною катастрофою, а й глибоким релігійним потрясінням, адже правитель інків вважався священною особою, нащадком бога Сонця.

Манко Інка — від союзника до ворога Іспанії

Після смерті Атауальпи іспанці посадили на престол молодого принца Манко Інку, який мав стати слухняним правителем під контролем конкістадорів. Спочатку новий Сапа Інка співпрацював із загарбниками, сподіваючись зберегти хоча б частину влади та уникнути подальшого кровопролиття.

Проте дуже швидко Манко зрозумів, що його роль зводиться лише до символічної присутності. Реальна влада перебувала в руках іспанців, які дедалі жорсткіше експлуатували місцеве населення, привласнювали багатства країни та втручалися у традиційний устрій життя. За свідченнями сучасників, сам Манко неодноразово зазнавав принижень і жорстокого поводження з боку окремих конкістадорів. Усвідомивши безвихідність ситуації, він утік із Куско до долини Юкай, де розпочав підготовку великого повстання.

Створення найбільшої армії інків

У гірських районах Манко Інка закликав усі народи колишньої імперії до боротьби за незалежність. На його заклик відгукнулися воїни практично з усіх провінцій держави. До війська прибували загони не лише з центрального Перу, а й із територій сучасних Еквадору, Болівії, північного Чилі та північного заходу Аргентини, які входили до складу держави інків.

Іспанські джерела повідомляють, що Манко вдалося зібрати близько 400 тисяч воїнів. Хоча сучасні історики вважають цю цифру перебільшеною, більшість погоджується, що армія була справді величезною й значно перевищувала сили конкістадорів. Для порівняння, навіть після прибуття підкріплень у Куско перебували лише кілька сотень іспанців, яким допомагали індіанські союзники. Таким чином співвідношення сил було надзвичайно несприятливим для європейців.

Початок облоги Куско

У травні 1536 року Манко Інка розпочав наступ. Іспанці не очікували настільки масштабної атаки й були захоплені зненацька. Армія інків швидко зайняла більшу частину Куско, відрізавши невеликий гарнізон конкістадорів від навколишніх територій.

Найважливішим успіхом повстанців стало захоплення фортеці Саксауаман, яка височіла над містом. Ця грандіозна кам’яна цитадель була одним із найкраще укріплених оборонних комплексів Америки доколумбової доби. Контроль над нею давав можливість вести обстріл міста й контролювати основні підступи до Куско. Для іспанців втрата Саксауамана стала серйозним ударом, адже саме ця фортеця могла вирішити результат усієї кампанії.

Відчайдушна оборона конкістадорів

Опинившись фактично в облозі, іспанці були змушені перейти до оборони. Вони укріпили свої позиції в центральній частині міста й чекали нагоди перейти в контрнаступ. Становище було надзвичайно складним. Запаси продовольства скорочувалися, а зв’язок із зовнішнім світом майже повністю перервався.

Конкістадори неодноразово намагалися відправити гінців по допомогу до інших іспанських поселень, зокрема до Нової Іспанії. Однак більшість таких загонів потрапляла в засідки інків. Частину іспанців убили, інших захопили в полон. Це ще більше посилило впевненість Манко Інки, що перемога вже близька.

Інки навчаються європейської військової справи

Одним із найцікавіших епізодів кампанії стало використання захоплених у полон іспанців. Манко Інка не наказав негайно їх стратити. Натомість він змусив полонених навчати інкських воїнів користуватися кіньми, сталевими мечами, аркебузами та гарматами.

Такий крок свідчив про здатність інків швидко пристосовуватися до нових умов війни. Вони добре розуміли, що перемогти європейців лише традиційною зброєю буде складно. Хоча за короткий час повністю опанувати нові військові технології не вдалося, сама спроба перейняти досвід супротивника стала важливим прикладом військової адаптації в історії Америки.

Боротьба за Саксауаман

Протягом кількох місяців навколо Саксауамана точилися надзвичайно запеклі бої. Іспанці чудово розуміли, що без повернення фортеці втримати Куско майже неможливо. Вони поступово перекрили постачання продовольства до цитаделі, після чого розпочали рішучий штурм.

Бої за фортецю стали одними з найкривавіших у всій кампанії. Захисники чинили відчайдушний опір, використовуючи переваги масивних кам’яних укріплень. Проте зрештою конкістадори змогли повернути контроль над Саксауаманом. Втрата цієї стратегічної позиції значно ускладнила становище армії Манко Інки.

Несподіване втручання Дієго де Альмагро

Після втрати Саксауамана Манко Інка переніс головний штаб до Ольянтайтамбо, де продовжив керувати військовими діями. Коли іспанці спробували атакувати його нову базу, повстанці успішно відбили напад.

Проте вирішальний перелом настав зовсім несподівано. У цей час із невдалої експедиції до Чилі повертався один із найближчих соратників Франсіско Пісарро — Дієго де Альмагро. Його війська несподівано з’явилися поблизу Куско саме тоді, коли Манко Інка готувався завдати нового удару по конкістадорах.

Раптова поява свіжих іспанських сил застала інків зненацька. Манко не встиг перегрупувати свої війська, що дозволило конкістадорам перехопити стратегічну ініціативу.

Завершення облоги та остаточна поразка

Після майже десяти місяців виснажливих боїв сили інків поступово вичерпувалися. Постійні сутички, нестача продовольства та втрата ключових укріплень позначилися на боєздатності армії. 18 квітня 1537 року Манко Інка був змушений остаточно припинити облогу Куско.

Поразка не означала негайного завершення боротьби. Манко відступив у важкодоступні райони Вількабамби, де ще багато років продовжував чинити опір іспанцям. Однак повернути столицю інків уже не вдалося. Саме після битви при Куско влада Іспанії над центральною частиною Перу стала фактично незаперечною.

Наслідки битви при Куско

Облога Куско стала останньою реальною можливістю Інкської імперії відновити свою незалежність. Якби Манко Інці вдалося захопити місто й знищити основні сили конкістадорів, історія Південної Америки могла б розвиватися зовсім інакше. Проте поєднання військового досвіду іспанців, використання кінноти, сталевої зброї, вогнепальної техніки та внутрішніх проблем самої імперії не дозволило інкам досягти перемоги.

Парадоксально, але навіть після успішної оборони Куско між самими конкістадорами почалася боротьба за владу. Дієго де Альмагро, який вважав себе справжнім переможцем битви та головним завойовником Перу, вступив у конфлікт із Франсіско Пісарро. Громадянська війна між двома угрупованнями іспанців тривала ще кілька років і завершилася стратою Альмагро у 1538 році. Таким чином перемога над інками не принесла завойовникам миру, однак вона остаточно закріпила іспанське панування в Перу та відкрила нову сторінку колоніальної історії Південної Америки.

Данило Ігнатенко

The post Битва при Куско (1536–1537): остання велика спроба інків вигнати іспанських завойовників first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.