Після розпаду хеттської держави у XII столітті до нашої ери пізні хетти, перебуваючи під впливом Ассирії та Фрігії, стали домінуючою силою в регіоні. М’яка вулканічна порода, зручна для розкопок та формування укриттів стала величезною перевагою для місцевих жителів. Саме завдяки цій топографії ранні християни змогли безпечно оселятися в регіоні, уникаючи переслідувань з боку Східної Римської імперії. Вони створювали житла, будували складні підземні спорудження: продовольчі сховища, гробниці, торгові приміщення та цілі підземні міста, що містили перші в історії підземні церкви.

Важливим і історії Каппадокії став пізній хеттський період, який завершився перською окупацією у VI столітті до нашої ери. Назва «Каппадокія» походить від перської мови і означає «Країна прекрасних коней». У 332 році до нашої ери через регіон пройшов Александр Македонський, який зустрів значний опір місцевого населення. Наприкінці цього періоду на теренах Каппадокії було засновано місцеве королівство, яке зберігало обмежену незалежність під контролем Римської імперії. До 10 року нашої ери Каппадокійське королівство перетворилося на римську провінцію.

Християнство проникло в регіон після III століття, мігруючи з Палестини через переслідування. У VIII столітті арабські набіги спонукали нову хвилю християнських мігрантів до регіону, що значно вплинуло на розвиток церковної архітектури та створення різноманітних релігійних забудов.

У XI–XII століттях після ослаблення Візантійської імперії Каппадокія опинилася під владою сельджуків, а пізніше — Османської імперії. Християнське населення було остаточно переселено за угодою про обмін населенням у рамках Лозаннського договору.

Каппадокія не була центром великих імперій, але її стійкість і здатність адаптуватися до нових політичних реалій зробили її унікальним історичним простором. Регіон розвивався не завдяки владі, а завдяки здатності використовувати природні умови як ресурс і захист.

 Данило Ігнатенко

The post Каппадокія: історія регіону first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Походження та навернення

Про особу Монтана збереглося дуже мало достовірних відомостей. За свідченням церковного історика Євсевія Кесарійського, до навернення у християнство він, ймовірно, був жерцем у культі східної богині-матері Кібели. Цей культ відзначався екстатичними обрядами, де важливу роль відігравали видіння, танці та стан релігійного трансу. Саме такий досвід міг сформувати його сприйняття містичного натхнення як безпосереднього прояву божественної сили.

Після переходу до християнства Монтан залишив служіння язичницьким богам і присвятив себе пророчій діяльності. Приблизно у 172 або 173 році він почав виступати у фригійських містах, стверджуючи, що через нього говорить Святий Дух. Його проповіді супроводжувалися екстатичними станами, які викликали одночасно захоплення і побоювання серед віруючих.

Пророча місія та “нове одкровення”

Монтан вважав себе обраним посередником між Богом і людьми. Його пророцтва містили переконання, що християнство вступає в нову епоху, у якій Святий Дух відкриває остаточну істину. Це “нове одкровення”, на його думку, продовжувало справу апостолів і було останнім етапом у божественному одкровенні людству.

Навколо Монтана сформувалася група послідовників, відомих як “просвітлені”. Найвідомішими серед них стали дві пророчиці — Прісцилла (Пріска) та Максимілла. Вони, так само як і сам Монтан, говорили у стані релігійного екстазу, який тлумачився як дія Святого Духа. Цей феномен отримав назву “глосолалія” — мовлення “незрозумілими мовами”, яке вважалося знаком божественного натхнення.

Очікування кінця світу

Центральним елементом пророцтв Монтана було переконання, що кінець світу наближається. Він проголошував, що Новий Єрусалим — місто, згадане у «Одкровенні Івана» — незабаром зійде на землю поблизу фригійського селища Пепуза. Це місце він вважав святим і проголошував осередком майбутнього Божого царства.

У зв’язку з цим Монтан встановив суворі правила для своїх послідовників. Він закликав до аскетизму, постійних молитов, стриманості та відмови від земних задоволень. Такі вимоги мали підготувати віруючих до близького пришестя Христа. Його вчення відзначалося особливою ригористичністю, що різко відрізнялося від поміркованішої моралі офіційної Церкви.

Конфлікт із церковною владою

Зростання впливу Монтана та його послідовників викликало негативну реакцію церковних лідерів. Єпископи Фрігії та інших регіонів вважали, що нові пророцтва суперечать апостольському вченню і підривають авторитет церковної ієрархії. Монтан, за словами його критиків, надто покладався на емоційне натхнення й нехтував церковною дисципліною.

У результаті монтанізм був офіційно визнаний єретичним рухом. Сам Монтана та його пророчиць відлучили від Церкви. Проте це не зупинило розвиток руху — монтаністи продовжували діяти в сільських регіонах Малої Азії ще кілька століть.

Попри засудження, вчення Монтана мало значний вплив на християнську думку. Особливо помітним воно стало після того, як до монтанізму приєднався видатний християнський мислитель Тертулліан. У Північній Африці він надав руху інтелектуальної ваги, осмисливши його ідеї у контексті моральної чистоти, духовного оновлення і справжнього натхнення Святим Духом.

Монтан залишився суперечливою постаттю в історії Церкви. Для одних він був фанатиком, який порушив церковний порядок і ввів віруючих в оману, для інших — пророком, що прагнув відродити первісну силу християнської віри. Його рух став символом напруження між інституційною владою Церкви та харизматичним досвідом віри.

Данило Ігнатенко

The post Монтан — пророк і засновник монтанізму first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Прибувши до Риму, Маркіон долучився до місцевої християнської громади, але незабаром потрапив під вплив гностика Чердо. Його ідеї про двох богів — одного справедливого, іншого доброго — стали основою для формування маркіонівського богослов’я. Згодом Маркіон систематизував цю думку, створивши цілісну релігійну доктрину, що відрізнялася від ортодоксального християнства настільки, що була визнана єрессю.

Вчення Маркіона: два божества і радикальний дуалізм

Центральною ідеєю вчення Маркіона була відмінність між Богом Старого Завіту та Богом Ісуса Христа. Першого він вважав Творцем матеріального світу — суворим, мстивим і обмеженим у своєму знанні. Цей Бог, за Маркіоном, уособлював справедливість, але не милосердя. Натомість Бог, якого проповідував Ісус, був цілком іншим — Богом любові, милосердя та прощення.

Таким чином, Старий Завіт, на його думку, описував світ, створений недосконалим деміургом, тоді як Євангеліє відкривало істинного Бога — Отця, який перебуває поза матеріальним космосом. Такий дуалізм наближав вчення Маркіона до гностичних систем, однак на відміну від гностиків, він не надавав великого значення містичному знанню. Його віра базувалася на протиставленні двох богів і відкиданні всього старозавітного спадку як несумісного з ученням Христа.

Редагування Святого Письма і формування канону

Маркіон вважав, що справжнє вчення Ісуса було спотворене апостолами, які поєднали його з юдейською традицією. Лише апостол Павло, за його переконанням, розумів істинний зміст християнства — визволення від закону й старозавітного Бога.

Щоб відновити первісну чистоту Євангелія, Маркіон створив власну редакцію Святого Письма. Його «канон» складався з Євангелія від Луки (у скороченому вигляді) та десяти послань Павла. Усі інші біблійні тексти він відкинув як підроблені або спотворені. Це стало першим спробним кроком до формування новозавітного канону, який у подальшому укладала ортодоксальна церква. Реакцією на його діяльність стала необхідність визначити, які книги дійсно є натхненними та авторитетними.

Конфлікт із церквою та подальший вплив

У 144 році н. е. Маркіона офіційно відлучили від Римської церкви як єретика. Проте його послідовники створили окрему релігійну спільноту — маркіонітів, яка швидко поширилася в Римі, Сирії, Єгипті та навіть на території Малої Азії. Вона проіснувала кілька століть, залишивши помітний слід у богословських дискусіях.

Церква змушена була чіткіше окреслити власне віровчення у відповідь на виклики маркіонізму. Саме тоді в християнських символах віри з’явилося твердження про «Бога Отця, Творця неба і землі», що прямо протиставлялося дуалістичному вченню Маркіона. Його ідеї також вплинули на подальші суперечки про співвідношення Закону і Благодаті, що відіграло значну роль у розвитку християнського богослов’я.

Попри те, що офіційна церква засудила його як єретика, Маркіон Понтійський став однією з найважливіших постатей у становленні християнської думки. Його спроба створити «чисте» Євангеліє показала складність процесу формування канону Нового Завіту та необхідність богословського осмислення зв’язку між юдейською традицією і новою вірою.

Данило Ігнатенко

The post Маркіон Понтійський first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Критичність проблеми «біографії» Авраама

У сучасному науковому розумінні біографія Авраама не може бути реконструйована у звичайному сенсі. Все, що можна зробити, — це співставити біблійні тексти з археологічними даними та культурним тлом патріархальної доби. До кінця XIX століття вважалося, що наративи книги Буття є відображенням проблем пізнішого часу (IX–V ст. до н. е.) і тому мають сумнівну історичну достовірність. Частина дослідників тлумачила патріархів як міфологічні постаті або алегорії племінних угруповань.

Перелом у підходах настав після Першої світової війни, коли археологічні розкопки в Марі, стародавньому місті на Євфраті, виявили тисячі клинописних табличок із господарськими, юридичними та релігійними текстами. Ці джерела, датовані XVIII–XVII ст. до н. е., показали, що соціально-економічний і культурний фон відповідає тому, що описано в біблійних переказах про патріархів. Саме це відкриття дало підставу говорити про «перевідкриття Старого Завіту».

Біблійна оповідь

Згідно з книгою Буття, Аврам (згодом Авраам, «батько багатьох народів») походив з міста Ур у Нижній Месопотамії. Бог наказав йому залишити рідну землю і рушити до невідомого краю, де він стане засновником нового народу. Разом із дружиною Сарою, племінником Лотом та іншими супутниками він оселився у Ханаані.

Незважаючи на похилий вік і бездітність, Авраам отримував від Бога обіцянку потомства. Спершу від служниці Агар народився син Ізмаїл, але справжнім спадкоємцем обітниці став Ісаак, син Сари. Відомий епізод майже жертвопринесення Ісаака став символом абсолютної віри й покори Божій волі. Авраам також купив печеру Махпела біля Хеврона як місце поховання своєї родини, що стало першим юридично підтвердженим свідченням права власності його роду на землю Ханаану.

Образ патріарха в Біблії багатогранний. Він постає як праведник і миротворець, гостинний господар, воїн, що рятує рідню, але водночас і людина зі слабкостями, здатна на хитрість чи обман задля самозбереження. Саме ця поєднаність високої духовності та людських рис робить його однією з найвиразніших постатей Старого Завіту.

Археологічний та історичний контекст

Біблійна традиція пов’язує початок мандрів Авраама з Ур-Касдім, яким більшість учених вважає шумерський Ур (сучасний Телль-ель-Мукайяр, Ірак). Ур був центром культу місячного божества Нанни (Сіна), і ця релігійна атмосфера, ймовірно, вплинула на середовище, з якого походив Терах, батько Авраама.

Першою зупинкою після виходу з Ура став Харран у верхній Месопотамії. Місто, тісно пов’язане з тим самим культом місяця, зберегло значення релігійного центру і згадується у текстах з Марі. Саме тут Авраам перебував певний час перед продовженням шляху до Ханаану.

Дослідження клинописних джерел підтверджують існування в ті часи племінних груп, названих хапіру та «Бану Яміна» (Веніямінці), які співвідносяться з біблійними назвами. Археологічні дані також вказують на розвиток культових центрів у Сихемі та інших містах Ханаану, де згодом з’являються наративи про Авраама та його нащадків.

У юдаїзмі Авраам є предком єврейського народу через лінію Ісаака. Християнська традиція розглядає його як духовного батька всіх віруючих, а подію з Ісааком — як передвістя жертовності Ісуса Христа. В ісламі головним спадкоємцем Авраама є Ізмаїл, предок пророка Мухаммеда, і саме він вважається носієм Божої обітниці.

Данило Ігнатенко

The post Авраам: постать патріарха у світлі біблійної традиції та історичних досліджень first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Мартін I змінив на папському престолі Теодора I у липні 649 року. Його понтифікат відзначався складним періодом релігійних конфліктів, що загострювали відносини між Сходом і Заходом. Головною проблемою того часу було монофелітство, єресь, яка стверджувала, що Христос мав лише одну волю, що суперечило офіційній доктрині Церкви.

Щоб покласти край суперечці, Мартін скликав і головував на Латеранському соборі 649 року. Собор засудив монофелітство як єресь і підтвердив дві волі Христа — божественну та людську.

Конфлікт із Візантійською імперією

Обрання Мартіна не було схвалено імператором Константом II Погонатом, який намагався обмежити обговорення релігійних питань у межах імперії. У 653 році імператор наказав заарештувати папу. Мартін I був доставлений до Константинополя у вересні 654 року, де зазнав публічного приниження та катувань.

У травні 655 року Мартіна вигнали на Кримський півострів. Ослаблений ув’язненням і катуваннями, він помер незабаром після прибуття. Його смерть була визнана мученицькою, і він став останнім папою, якого відзначили таким чином.

Святий Мартін I шанується за відстоювання православної доктрини та мужність у протистоянні політичному тиску. Його день пам’яті в Церквах — 13 квітня.

Данило Ігнатенко

The post Святий Мартін I first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Витоки космополітизму

Перші уявлення про космополітизм з’явилися ще серед кініків. Найяскравішим прикладом був Діоген Синопський, який відкидав ідею належності до конкретного поліса і називав себе «громадянином світу». Його погляди стали передумовою для розвитку стоїчного вчення.

Стоїчне розуміння громадянства

Стоїки запровадили термін «космополіти» для позначення своєї приналежності до всього космосу. На відміну від грецької традиції, що підкреслювала етнічні та мовні відмінності, стоїчна філософія будувалася на переконанні, що людина визначається передусім розумом, а не місцем народження. Це вчення мало і політичний, і моральний вимір. Воно підривало ідею расової чи культурної вищості еллінів, закликало до визнання рівності всіх людей і до братерського ставлення навіть до рабів та переможених ворогів.

Космополітизм у практиці стоїків

Пізніші стоїки розвинули ці ідеї у більш етичному ключі. Вони наголошували на необхідності виявляти доброту та співчуття до всіх без винятку. Концепція ойкейозису — поступового поширення любові до себе на родину, друзів і все людство — стала практичним втіленням космополітизму.

Епіктет у І–ІІ століттях н. е. нагадував своїм учням, що всі люди є братами, оскільки поділяють спільну божественну природу. Він підкреслював, що навіть ті, ким керують, залишаються родичами у космічному сенсі, адже всі є дітьми Зевса.

Вплив на подальші традиції

Стоїчний космополітизм вплинув на формування універсалістських ідей у пізніші епохи. Історики зазначають, що ця концепція підготувала ґрунт для поширення християнства. У посланнях апостола Павла знаходимо аналогічну думку про відсутність поділу між юдеями та греками, рабами і вільними, чоловіками й жінками.

Данило Ігнатенко

The post Космополітизм у стоїчній філософії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Апостольське покликання та діяльність

Яків та його молодший брат Іван отримали прізвисько Воанергес, що в Євангелії від Марка 3:17 перекладається як «Сини грому», можливо, через їхню характерну ревність і енергійність (Марка 9:38; Луки 9:54). Разом із Петром та Андрієм вони були першими чотирма учнями, яких Ісус покликав до служіння (Марка 1:16–19). Запитання Якова та Івана про зруйнування Храму та ознаки кінця часу стало початком есхатологічної промови Ісуса (Марка 13).

Як член близького кола, Яків був свідком численних важливих подій: воскресіння дочки Яіра (Марка 5:37; Луки 8:51), Преображення (Марка 9:2) та моління Ісуса в Гефсиманському саду перед його арештом (Марка 14:33; Матвія 26:37). Він та Іван просили Ісуса дозволити їм сидіти по його праву та ліву сторону у його майбутній славі (Марка 10:35–40), але отримали відмову. Яків став першим апостолом, який зазнав мученицької смерті — він був обезголовлений за наказом царя Ірода Агріппи I.

Місіонерська діяльність та легенди про Іспанію

За традицією, після початкового служіння в Іудеї, Яків вирушив до Іспанії для проповіді Євангелія. Його тіло нібито було доставлено човном до Галісії, де поховали на північному заході Іспанії. У IX столітті його гробницю, за переказами, знайшли на території сучасного Сантьяго-де-Компостела, де згодом побудували кафедральний собор. Протягом середньовіччя його мощі стали центром християнського паломництва з усієї Європи.

Поширеним серед християн зображенням Якова під час хрестових походів був Сантьяго Матаморос — вершник із мечем, символ боротьби проти мусульманських маврів. Цей образ також використовувався під час іспанського завоювання Америки у XV–XVI століттях. Водночас Якова зображували як паломника, символ духовного шляху та відданості вірі.

У 1884 році Папа Лев XIII підтвердив автентичність мощей у Сантьяго-де-Компостела. Після століть занепаду традиція паломництва відродилася наприкінці XX століття та стала відомою як Каміно-де-Сантьяго. У XXI столітті тисячі паломників щорічно відвідують святиню, продовжуючи історичну традицію поклоніння Святому Якову.

Данило Ігнатенко

The post Святий Яків Старший first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історичне походження та введення формули

Початковий варіант Символу віри, прийнятого на Першому Нікейському (325) та Першому Константинопольському (381) соборах, містив твердження, що Святий Дух «ісходить від Отця». Ця формула була затверджена як нормативна для всього християнського світу і відображала біблійні джерела, зокрема слова Ісуса в Євангелії від Івана (15:26). Проте вже в VI столітті в окремих латинських регіонах — зокрема, в Іспанії — було запропоновано вставити до тексту символу віри уточнення: що Святий Дух походить «від Отця і Сина» (ex Patre Filioque). Ця формула мала на меті, серед іншого, посилити антиаріанську позицію Церкви, адже аріани часто ставили під сумнів божественність Сина і Святого Духа. У 589 році на Толедському соборі ця вставка була офіційно затверджена для місцевого вжитку.

Поступове поширення цієї формули в латинському світі спричинило серйозні богословські тертя з Константинополем та іншими східними патріархатами. До XI століття, зокрема за понтифікату Бенедикта VIII, формулу Filioque було прийнято папством як нормативну частину латинського богослужіння. Таким чином, латинська церква утвердила богословську та літургійну традицію, що різко відрізнялася від східної.

Богословські основи та наслідки вчення про Філіокве

Основне теологічне розходження між Сходом і Заходом полягало не лише у самому факті доповнення Символу віри, а в тому, як різні традиції розуміли природу взаємин у Трійці. Східна патристика, особливо в особі таких богословів як Василій Великий, Григорій Богослов і Григорій Ниський, підкреслювала унікальну роль Отця як джерела всього Божества. Згідно з цією традицією, Святий Дух походить виключно від Отця, що зберігає монадійну структуру Трійці та забезпечує єдність її Осіб.

Західна теологія, особливо в межах латинської схоластики, зосереджувалася на внутрішніх відносинах Осіб Трійці. Для Августина Аврелія, а згодом і для Фоми Аквінського, логіка походження Святого Духа від Отця і Сина була виправдана через концепцію «спільного дихання» (spiratio communis), тобто єдності Отця й Сина в любові, що виявляється в третій Особі Трійці. Ця концепція не розглядалася як заперечення унікальності Отця, але як вияв єдності Божества в його діяльності ad intra.

Східні церковні отці сприйняли цю формулу як порушення соборної традиції, несанкціоновану зміну догматичного тексту та богословське викривлення. Візантійські богослови, зокрема Фотій Великий, у своїх трактатах прямо називали Філіокве єрессю. Для них це не лише спотворення символу віри, але й прояв західної тенденції до централізації влади в Римі та нехтування соборним принципом. Саме з цієї причини ця фраза стала символом глибших відмінностей у способах мислення, еклезіології та духовності між Сходом і Заходом.

Еклезіологічний контекст і сучасні наслідки

Попри те що Великий розкол 1054 року був спричинений багатьма чинниками — політичними, культурними, літургійними — вставка Filioque була тим богословським осердям, навколо якого концентрувалися суперечки. Римська церква, утверджуючи Філіокве, підкреслювала свою автономію у формуванні догматичного вчення, що дедалі більше віддаляло її від східного канонічного розуміння церковної єдності.

У пізньому середньовіччі та в новий час спроби діалогу між православними й католиками неодноразово натикалися на проблему Філіокве. Зокрема, Флорентійський собор 1439 року спробував узгодити позиції шляхом компромісної формули, однак вона не була прийнята більшістю православних церков.

У ХХ столітті екуменічний рух відкрив нові можливості для діалогу. Деякі богослови Римо-католицької церкви, особливо після Другого Ватиканського собору, визнавали, що формула Філіокве могла бути введена поспішно та без належної соборної згоди. Католицько-православна міжнародна богословська комісія неодноразово розглядала це питання, визнаючи його не лише як доктринальне, але і як символ глибшого непорозуміння між двома традиціями. У сучасних літургійних практиках у багатьох католицьких богослужіннях символ віри співається без вставки Філіокве — як жест відкритості до православних церков.

Данило Ігнатенко

The post Формула Філіокве у контексті тринітарного богослов’я та еклезіологічного протистояння між Східною і Західною християнськими традиціями first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Передумови та ескалація конфлікту між Сходом і Заходом

Історичні корені Східно-Західного розколу сягають самого початку формування церковної ієрархії в ранньохристиянській церкві, коли постало питання про верховенство римського єпископа та місце інших патріархатів. Хоча Константинополь поступово здобував авторитет як «Новий Рим», Римська церква наполягала на пріоритеті апостольського спадкоємства від Петра. Візантійський підхід до церковної автокефалії та колегіального управління вступав у протиріччя з претензіями Риму на універсальну владу.

Богословські відмінності також поглиблювали розрив. Однією з найбільш суперечливих тем стало так зване Filioque — додавання до Нікейського символу віри латинської формули, згідно з якою Святий Дух походить не лише від Отця, але й від Сина. Це нововведення, ухвалене без схвалення Вселенського собору, викликало гостру реакцію з боку східного богослов’я, яке розглядало його як порушення догматичної рівноваги Трійці.

На тлі зростання імперських амбіцій Риму та відносної слабкості Візантії, Захід почав демонструвати все більшу незалежність у богословських та літургійних питаннях. Також варто зазначити і культурні розбіжності: латинська традиція Заходу протиставлялася грецькій освіченості Сходу, що створювало труднощі у взаєморозумінні навіть на рівні мови.

Кульмінацією цього конфлікту став рік 1054, коли до Константинополя прибули папські легати, очолювані кардиналом Гумбертом, з метою налагодження діалогу з патріархом Майклом Церуларієм. Переговори зазнали краху через взаємну недовіру, жорсткість позицій і непоступливість сторін. 16 липня 1054 року папські легати під час богослужіння в соборі Святої Софії поклали на вівтар буллу про відлучення Церуларія. У відповідь патріарх скликав синод, на якому відлучив легатів від церкви. Ці акти стали символічним завершенням довготривалого процесу розходження двох церков.

Богословські та еклезіологічні наслідки Великої схизми

Розкол 1054 року не лише інституалізував поділ на Східну (православну) і Західну (католицьку) церкви, але й сприяв формуванню двох різних моделей церковності. У католицькій традиції утверджується централізована структура з Папою як видимим главою Церкви і верховним авторитетом у богословських та дисциплінарних питаннях. У православ’ї натомість акцент зроблено на синодальність, рівноправність автокефальних церков і спільну відповідальність за збереження вчення.

Цей розрив у поглядах на природу церковної влади мав серйозні наслідки для подальших стосунків між двома гілками християнства. Конфлікти та непорозуміння під час хрестових походів, особливо після захоплення Константинополя латинянами у 1204 році, ще більше ускладнили можливості діалогу. Впродовж наступних століть було кілька спроб відновлення єдності (зокрема Флорентійський собор 1439 року), однак вони не мали тривалого успіху через спротив православного духовенства та народу.

Варто підкреслити, що відлучення 1054 року не було всеосяжним чи абсолютним розривом на рівні вірувань: обидві церкви зберегли апостольське спадкоємство, літургійне багатство та відданість вірі у Трійцю. Тим не менш, психологічна та інституційна прірва, що виникла, мала тривалі наслідки, і лише в XX столітті почалися серйозні кроки до примирення.

Спроби діалогу та зняття взаємних відлучень у XX столітті

Однією з найвизначніших подій у міжцерковному діалозі стало скасування взаємних анафем 1965 року. Передумовою для цього стала історична зустріч Папи Павла VI та Константинопольського патріарха Афінагора I в Єрусалимі у 1964 році. Цей жест був символом нового духу відкритості, який сформувався після Другого Ватиканського собору. 7 грудня 1965 року у Римі та Константинополі відбулися синхронні церемонії, під час яких були офіційно скасовані декрети про відлучення 1054 року. Хоча це не означало повного відновлення євхаристійного спілкування, акт мав надзвичайне значення для подолання історичної ворожнечі.

Сучасні екуменічні ініціативи, зокрема спільні комісії з діалогу між католицькою та православною церквами, прагнуть вирішити богословські суперечності та подолати століття недовіри. Залишається актуальним питання примату Папи Римського в межах єдиної церкви, однак обидві сторони виявляють готовність шукати моделі співіснування, спираючись на досвід першого тисячоліття християнства.

Данило Ігнатенко

The post Східно-Західний розкол 1054 року: історичні, богословські та політичні аспекти великого поділу християнства first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Християнство в Англії до Реформації

Коріння християнства на Британських островах сягають римської епохи. Уже в III–IV століттях тут існували єпископські кафедри, а місіонери, такі як св. Августин Кентерберійський (VI ст.), поширювали християнство серед англосаксів. Протягом середньовіччя Церква Англії була тісно пов’язана з Римом, однак уже тоді виникали конфлікти між королівською владою та папством, зокрема у справі Томаса Бекета (XII ст.).

Розрив з Римом і заснування англіканської церкви

Безпосереднім поштовхом до створення англіканства став конфлікт Генріха VIII із папою Климентом VII через відмову останнього анулювати шлюб короля з Катериною Арагонською. У 1534 році парламент ухвалив “Акт про верховенство”, який проголосив монарха головою Церкви Англії. Незважаючи на політичні мотиви цього кроку, подальші реформи Томаса Кранмера (архієпископа Кентерберійського) заклали основи англіканської теології та богослужіння.

Основи англіканського вчення та практики

Тридцять дев’ять статей і Книга загальних молитов

Англіканська доктрина сформульована у Тридцяти дев’яти статтях (1563), які поєднують протестантські ідеї з консервативними католицькими елементами. Однак англіканство дозволяє значну свободу інтерпретації, що робить його досить різноманітним.

Книга загальних молитов (1549), створена Кранмером, стала ключовим літургійним текстом, який відокремив англіканське богослужіння від римської меси. Вона сприяла розвитку національної релігійної ідентичності та залишається символом англіканства.

Структура та організація

Англіканська церква зберігає єпископальну систему, успадковану від католицизму, але діє децентралізовано. Головою спільноти вважається архієпископ Кентерберійський, однак кожна національна церква (наприклад, Єпископальна церква США) має автономію.

Розповсюдження англіканства у світі

Колоніалізм і місіонерська діяльність

З розширенням Британської імперії англіканство поширилося в Північній Америці, Африці, Австралії та Азії. Місіонерські товариства, такі як Церковне місіонерське товариство (1799), сприяли створенню нових парафій серед корінних народів.

Сьогодні англіканство об’єднує понад 85 мільйонів вірян у 165 країнах. Ламбетська конференція, яка збирається раз на 10 років, є важливим форумом для обговорення спільних питань, таких як соціальна справедливість, екуменізм та гендерна рівність.

Внутрішні суперечності

У XX–XXI століттях англіканство стикається з розколами через питання жіночого священства, ЛГБТ+ та інтерпретації Біблії. Консервативні церкви, особливо в Африці, виступають проти ліберальних тенденцій у Європі та Північній Америці.

Соціальна роль

Англіканська церква продовжує грати активну роль у благодійності, освіті та боротьбі за права людини. Прикладами є діяльність архієпископа Десмонда Туту (ПАР) та участь у міжнародних екуменічних ініціативах.

Данило Ігнатенко

The post Англіканство: історичний розвиток, вчення та сучасний вплив у християнському світі first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Хто такі апостоли? 

Апостоли — це 12 учнів, яких Ісус особисто обрав із числа своїх послідовників. Вони були свідками Його життя, смерті та воскресіння, а також отримали безпосереднє навчання від Нього. У Євангеліях від Матвія, Марка та Луки наводиться список цих 12 осіб: Петро, Андрій, Яків (син Зеведея), Іван, Філіп, Варфоломій, Матвій, Томас, Яків (син Алфея), Юда (або Тадей), Симон Кананій та Юда Іскаріот. Після зради Юди Іскаріота його місце зайняв Маттій, що підкреслює важливість числа 12, яке символізує 12 колін Ізраїлю.

Апостоли були не просто учнями, а людьми, які отримали особливі привілеї та обов’язки. Вони супроводжували Ісуса під час Його служіння, були свідками Його чудес, таких як Преображення та воскресіння доньки Яіра, і навіть пережили Його агонію в Гетсиманському саду. Троє з них — Петро, Яків та Іван — утворили внутрішнє коло, яке було найближчим до Ісуса.

Місія апостолів 

Основна місія апостолів полягала в тому, щоб стати свідками життя та воскресіння Ісуса Христа і поширювати Його вчення по всьому світу. Їхня діяльність почалася з проповіді про неминучість месіанського царства, а після воскресіння Христа вони стали ключовими фігурами в заснуванні християнської Церкви.

Апостоли отримали від Ісуса доручення і це вимагало від них великої відданості, мужності та віри, адже вони стикалися з переслідуваннями, труднощами та навіть смертю заради своєї віри.

Значення у християнстві 

Апостоли є мостом між земним служінням Ісуса Христа і поширенням християнства по всьому світу. Їхні свідчення та писання, які увійшли до Нового Завіту, стали основою християнської доктрини. Наприклад, апостол Павло, який не входив до числа 12, але також називається апостолом, зробив величезний внесок у розвиток християнської теології через свої послання.

Апостоли також символізують єдність і відновлення. Число 12, яке вони утворювали, вказує на відновлення 12 колін Ізраїлю, що підкреслює універсальність Божого задуму для всього людства.

Данило Ігнатенко

The post Хто такі апостоли? first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історичний контекст 

Ісус народився близько 6–4 років до нашої ери у Віфлеємі, невеликому місті в Юдеї. Його життя припало на період римського панування, коли єврейський народ чекав на прихід Месії — обіцяного Богом визволителя, який поверне їм незалежність і відновить царство Давида. За свідченнями Євангелій, Ісус виріс у Назареті, де здобув освіту та вивчав священні тексти.

У віці близько 30 років Ісус почав своє публічне служіння, проповідуючи про Царство Боже, любов до ближнього, покаяння та прощення. Його вчення, наповнене парадоксами та глибокою мудрістю, привертало тисячі послідовників. Він здійснював чудеса, зцілював хворих і навіть воскрешав померлих, що зміцнювало віру людей у Його божественну природу.

Ім’я та титул 

Ім’я «Ісус» походить від єврейського імені Єшуа (або Йошуа), що означає «Бог — спасіння». За життя Його називали Ісусом із Назарету або Ісусом, сином Йосипа. Однак після Його смерті та воскресіння послідовники почали використовувати титул «Христос», який походить від грецького слова «christos» — перекладу єврейського «Машиах» (Месія). Цей титул вказував на те, що Ісуса вважали обіцяним Богом Помазанником, який прийшов, щоб виконати Божі обітниці.

У ранньохристиянських текстах, таких як листи апостола Павла, ім’я «Ісус Христос» стало вживатися як єдине ціле, що підкреслювало Його унікальну роль у плані спасіння людства.

Христологія: природа Ісуса 

Питання про природу Ісуса Христа стало центральним у християнській теології. Більшість християн вважають Його Втіленням Бога, Сином Божим, який прийшов на землю, щоб принести спасіння людству. Ця віра ґрунтується на текстах Нового Завіту, де Ісус називає себе «Сином Божим» (Івана 10:36).

Однак існують різні інтерпретації Його природи. Наприклад, деякі релігійні групи вважають Ісуса пророком або вчителем моралі, але не Богом. У ісламі Ісус (Іса) шанується як один із найважливіших пророків, але не визнається як Син Божий.

Смерть і воскресіння 

Одним із ключових моментів у житті Ісуса стала Його смерть на хресті. За свідченнями Євангелій, Він був засуджений до страти за звинуваченням у богохульстві та підбурюванні до повстання проти римської влади. Однак Його смерть не стала кінцем. Християни вірять, що Ісус воскрес на третій день, що підтверджує Його божественну природу та перемогу над смертю.

Сьогодні Ісус Христос залишається центральною фігурою для мільярдів людей по всьому світу. Його вчення про любов, милосердя та прощення продовжує надихати мільйони. Християнські церкви, засновані на Його вченні, стали важливими інститутами у культурі, освіті та благодійності.

Данило Ігнатенко

The post Ісус Христос: релігійний лідер, месія чи втілення Бога? first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історичне коріння

Хрещення як ритуал має свої корені ще в юдаїзмі, де вода використовувалася для символічного очищення. У юдейській традиції ритуальне занурення у воду (міква) мало значення для освячення та підготовки до важливих подій. Ця практика була особливо важливою для есеїв, які використовували обряди очищення для духовного піднесення.

У християнстві хрещення набуло нового значення. Його започаткував Іван Хреститель, який хрестив людей у водах ріки Йордан, закликаючи до покаяння та підготовки до приходу Месії. Сам Ісус Христос прийняв хрещення від Івана, тим самим освятивши цей обряд.

Форми та ритуали хрещення

Хоча форми хрещення різняться між християнськими конфесіями, суть залишається незмінною. Хрещення завжди передбачає використання води та звернення до Трійці. Вода може використовуватися по-різному: повне занурення, обливання або нанесення крапель на голову. У ранній Церкві переважало повне занурення, яке символізувало смерть для гріха та воскресіння для нового життя.

Хрещення немовлят чи дорослих?

У ранньому християнстві хрещення приймали переважно дорослі, які свідомо обирали віру. Однак уже до II століття з’явилася практика хрещення немовлят, що викликало суперечки. Тертуліан, один із ранніх християнських богословів, виступав проти цієї практики, вважаючи, що хрещення має бути свідомим вибором. Проте згодом хрещення немовлят стало нормою в Східній і Західній Церквах.

Під час Реформації ставлення до хрещення немовлят залишилося незмінним у лютеран, реформованих і англікан. Однак радикальні реформатори, такі як анабаптисти, наполягали на тому, що хрещення має бути свідомим актом віри, і тому практикували хрещення лише дорослих. Сьогодні баптисти та інші протестантські групи продовжують цю традицію.

Таїнство символізує очищення від гріхів, примирення з Богом і вступ у нове життя. У хрещенні людина отримує благодать Святого Духа, яка допомагає їй у духовному зростанні. Це таїнство також підкреслює єдність з іншими віруючими, роблячи людину частиною церкви.

Данило Ігнатенко

The post Таїнство хрещення: вхід у християнську віру first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Суть монотеїзму

Хоча монотеїзм часто розглядають як просту протилежність політеїзму, його суть полягає не лише в кількості божеств, а в унікальності та трансцендентності Бога. У монотеїстичних традиціях Бог не просто один — Він є абсолютним, всемогутнім і незрівнянним. Це вираження божественної єдності, яке виходить за межі логічного протиставлення «один проти багатьох». Наприклад, у юдаїзмі концепція Бога як Творця всесвіту підкреслює Його унікальність і недосяжність для людського розуміння. У християнстві, незважаючи на доктрину Трійці, зберігається ідея єдності Бога. У ісламі ж принцип таухіду (єдності Бога) є центральним догматом віри.

Історичний контекст

Історики релігій часто обговорюють, чи є монотеїзм більш «розвиненою» формою релігійної думки порівняно з політеїзмом. Однак немає вагомих доказів того, що він виник пізніше. Навпаки, історичні дослідження показують, що обидві системи вірувань існували паралельно, а їх розвиток був складним і багатогранним. Деякі вчені вважають, що єдинобожжя є вищою формою релігії, оскільки воно пропонує більш абстрактне та універсальне розуміння божественного. Однак це твердження залишається предметом дискусій, оскільки політеїстичні традиції також демонструють глибину та складність у своїх уявленнях про божественне.

Одним із головних викликів монотеїзму є питання про походження зла у всесвіті, який керується одним всемогутнім Богом. Якщо Бог є добрим і всемогутнім, чому існує страждання та несправедливість? Це питання залишається центральним у філософських та теологічних дискусіях. Крім того, монотеїзм стикається з труднощами в поясненні множинності форм божественного прояву..

Монотеїзм і західна культура

У західній культурі монотеїзм став самоочевидною аксіомою, яка визначає спосіб мислення та світогляд мільйонів людей. Сьогодні вибір між монотеїзмом, атеїзмом і агностицизмом є одним із ключових питань для багатьох людей, які шукають відповіді на вічні питання про сенс життя, мораль і існування Бога.

Історія релігій показує, що пошук балансу між єдністю і множинністю, між трансцендентністю і іманентністю божественного, залишається вічним джерелом натхнення для духовних пошуків людства.

Данило Ігнатенко

The post Монотеїзм first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Основні напрями християнства

Християнство поділяється на кілька основних гілок:

Римо-католицька церква: найбільша християнська деномінація, яка підпорядковується Папі Римському. Католицька церква має розгалужену систему богослужінь, традицій та інституцій.

Східні православні церкви: одна з найдавніших гілок християнства, яка зберегла багато ранніх традицій і обрядів. Відокремлення від західного християнства сталося через суперечки щодо христології (вчення про природу Ісуса Христа) у V столітті.

Протестантські церкви: виникли в результаті Реформації в XVI столітті. Включають різні течії, такі як лютеранство, кальвінізм, баптизм, пресвітеріанство та багато інших. Протестантизм відзначається акцентом на особистій вірі та вивченні Біблії.

Релігійні рухи

Окрім основних гілок, у християнстві існують численні рухи, які часто виходять за межі конфесійних поділів:

П’ятидесятництво: рух, що акцентує увагу на духовних дарах Святого Духа, таких як зцілення та говоріння мовами.

Харизматичне християнство: поширений напрямок, який також надає великого значення діям Святого Духа.

Євангелізм: орієнтується на проповідь Євангелія та поширення християнських цінностей.

Фундаменталізм: рух, що наголошує на буквальному розумінні Біблії та збереженні традиційних християнських догматів.

Інтелектуальні прояви християнства

Християнство має багату інтелектуальну спадщину, яка охоплює філософські, богословські та етичні питання. Впродовж століть християнські мислителі розробляли вчення про Бога, природу Ісуса Христа, роль Святого Духа та відносини між вірою і розумом. Ці питання стали основою для багатьох інституцій та університетів, які продовжують розвивати релігійну думку.

Християнство у світі

Християнство є однією з найвпливовіших релігій у світі. Його поширення охоплює всі континенти, і воно має великий вплив на культуру, мистецтво, політику та суспільне життя. Місіонерська діяльність сприяла розповсюдженню християнських цінностей серед багатьох народів.

Попри історичні суперечки, сучасні християнські церкви все більше прагнуть до діалогу та співпраці. Екуменічний рух спрямований на подолання розбіжностей між конфесіями та створення умов для єдності християн. Християнство також розвиває діалог з іншими світовими релігіями, такими як іслам, буддизм та юдаїзм, з метою сприяння миру та взаєморозумінню.

Данило Ігнатенко

The post Коротко про християнство first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Символізм

У ранньому християнстві, особливо після імператора Костянтина Великого, хрест сприймався як символ перемоги. Християнські мислителі, такі як Отці Церкви, розглядали його як космічний знак, що охоплює чотири сторони світу: ширину, довжину, висоту і глибину (Ефесянам 3:18). Він символізував царське панування Христа над усім творінням.

Спочатку зображення розп’яття уникали, зосереджуючись на життєствердному образі Воскреслого Христа. Реалістичні сцени страждань та смерті з’явилися пізніше, поступово набуваючи центрального місця в іконографії.

Типи зображень розп’яття

У мистецтві християнських церков сформувались два основні типи зображень розп’ятого Христа:

Східний тип — Христос зображений живим, з відкритими очима, одягнений у довгу туніку (колобій). Його Божественна природа підкреслюється навіть у момент страждань.

Західний тип — Христос оголений, за винятком набедреної пов’язки. Цей підхід акцентує увагу на Його людських стражданнях та смертній природі.

Приклади східного типу можна знайти в мініатюрах Євангелія Рабули (VI століття) та фресках у Санта-Марія Антиква (Рим). Західний тип представлений такими пам’ятками, як слонова шкатулка з Британського музею та дерев’яні панелі Санта-Сабіни.

Розвиток іконографії розп’яття в мистецтві

До IX століття художники почали підкреслювати реалістичні аспекти страждань Ісуса. На Сході боротьба з іконоборством призвела до прийняття образів мертвого Христа, що стало противагою надмірному акцентуванню на Його Божественності. Водночас Східна Церква зберегла сильну огиду до скульптур у круглій формі, тоді як Західна Церква охоче використовувала об’ємні зображення.

Західні митці поступово акцентували увагу на агонії Христа. Наприклад, романські розп’яття часто зображували Христа в короні, але в готичному мистецтві це місце зайняв терновий вінець. Вершиною драматичних зображень є розп’яття на Ізенгаймському вівтарі Матіаса Грюневальда (1512–1515 рр.), яке вражає жахливою деталізацією страждань Спасителя.

Новітні образи Христа на хресті

У XX і XXI століттях з’явилися нові підходи до зображення розп’яття. Одним із них є образ Christus Rex (Христос Цар), де Христос зображений коронованим і одягненим як цар та священик. Такий підхід підкреслює Його перемогу над смертю та стражданнями, мінімізуючи їх зображення.

Західний підхід, зокрема з періоду св. Августина, зосереджувався на суб’єктивному та особистісному сприйнятті хреста. Він символізує не тільки страждання Спасителя, але й розраду для людей, що шукають спокуту своїх гріхів та втіху в труднощах життя. Хрест залишається могутнім знаком божественного милосердя, любові та надії.

Данило Ігнатенко

The post Значення хреста у християнстві first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історичні передумови виникнення християнства

На момент народження християнства Римська імперія об’єднала більшу частину середземноморського світу під однією політичною владою. Це створило унікальні умови для поширення нових ідей:

• Космополітизм: Люди могли вільно пересуватися імперією, що сприяло взаємопроникненню культур і релігій.
• Єдина мова: Грецька мова стала лінгва франка у Східному Середземномор’ї, забезпечуючи легкість комунікації.
• Поширення філософії: Ідеї стоїцизму, платонізму та неоплатонізму проникли в релігійну свідомість і формували запити на більш глибокі духовні переживання.

Християнський теолог Оріген у III столітті стверджував, що народження Ісуса під час правління імператора Августа не було випадковістю, а частиною божественного задуму. Об’єднаний світ Римської імперії створив найкращі умови для місіонерської діяльності апостолів і поширення християнства.

Містерії та християнство: подібності та відмінності

Містерійні культи — це релігії, які передбачали обряд ініціації, через який віруючі отримували доступ до таємниць, що обіцяли спасіння. Найвідоміші містерії — Елевсінські, культ Ісіди, Мітраїзм та Орфічні містерії. Християнство, як і містерії, пропонувало віруючим шлях до спасіння, що включав особисте духовне перетворення.

Спільні риси

1. Обряди ініціації: Християнське хрещення відображає містерійний обряд посвячення, який символізував очищення і новий духовний початок.
2. Піст і підготовка: У містеріях і християнстві передбачалася підготовка через піст і молитву перед важливими ритуалами.
3. Священні бенкети: Як у християнській Євхаристії, так і в містерійних культах, релігійні трапези мали символічне значення і виражали єднання з божеством.
4. Чистота і моральні норми: Обидві традиції наголошували на моральному очищенні та дотриманні високих стандартів поведінки.

Відмінності

1. Відкритість: Містерійні культи залишалися елітарними і доступними лише для посвячених, тоді як християнство проголошувало свої істини всім, незалежно від соціального статусу чи походження.
2. Етичний акцент: Християнство робило наголос на етичних принципах і любові до ближнього, тоді як містерії більше фокусувалися на ритуалах і містичному досвіді.
3. Історична основа: Християнство базувалося на конкретних історичних подіях, таких як життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа, тоді як містерії спиралися на міфологію.

Вплив римського контексту на розвиток християнства

Римська імперія сприяла переходу релігій від локальних культів до універсальних віровчень. Релігії, які могли адаптуватися до нових умов, процвітали, що пояснює зростання популярності містерій і християнства.

Римські умови сприяли:

• Екуменізму: Відхід від національних релігій до універсальних віровчень, які могли привабити різні етнічні групи.
• Культурному синтезу: Християнство інтегрувало елементи язичницьких традицій, зокрема календарні дати свят, як-от Різдво 25 грудня, що збігалося з римським святом непереможного Сонця (Sol Invictus).
• Соціальній організації: Ранні християнські громади забезпечували підтримку і братерство, нагадуючи організацію містерійних культів у великих містах.

Данило Ігнатенко

The post Християнство і містерії: паралельні шляхи духовного пошуку в епоху Римської імперії first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

З 16 квітня 2018 року, з нагоди дня народження, папа отримав подарунки та вітання префекта Конгрегації Східних Церков кардинала Леонардо Сандрі. Серед почесних гостей у «Mater Ecclesia» з групою австрійських ченців цистерціанського абатства прибув з вітаннями та дарунками Максиміліан Хайм. Один з найприємніших дарунків, що отримав іменинник з нагоди свята – офіційне довідкове видання «Oriente Cattolico».Також 16 квітня 2018 року у Ватикані був запланований показ прем’єри документального фільму «Бенедикт XVI – момент істини», який транслюватиметься в ефірі італійського католицького телеканалу «TV2000».

Нагадаємо, що 256-й єпископ Риму Бенедект XVI народився в баварському містечку Марктль 16 квітня 1927 р в родині комісара жандармерії Йозефа Ратцінгера і Марії Ратцингер.З 1949 по 1951 рік Ратцингер студіював філософію і теологію у Вищій школі філософії та богослов’я у Фрайзінгу. 29 червня 1951 був висвячений на клірика у місцевій католицькій парафії. З 1952 по 1959 рік викладав догматичну і фундаментальну теологію у Вищій школі філософії та богослов’я у Фрайзінгу. Починаючи з 1953 р стає доктором богослов’я, в 1957 р – професором, завойовуючи статус-кво блискучого теолога на німецьких теренах. З цією репутацією Йозеф Ратцингер викладав в університетах Бонну, Мюнстера, Тюбінгена, Регенсбурга. З 1962 по 1965 рік активно брав участь в роботі II Ватиканського Собору в якості радника архієпископа Кельна, кардинала Йозефа Фрінгса.

28 травня 1977 пройшов єпископську хіротонію і зайняв архієпископську кафедру Мюнхена і Фрайзінг. 27 червня того ж року був зведений Папою Павлом VI кардиналом. 25 листопада 1981 року Папа Іван Павло II призначив його префектом Конгрегації доктринації віри. З 6 листопада 1998 року – віце-декан Колегії кардиналів, а з 30 листопада 2002 року – її декан.
Після смерті Івана Павла II 9 квітня 2005 р конклав обрав його 265-м за рахунком Єпископом Риму. Церемонія інтронізації мала місце 24 квітня того ж року.

The post Папа Бенедикт XVI відзначив свій день народження first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Учасники акції з транспарантами закликали місцеве населення та Сейм докласти усіх зусиль у боротьбі з абортами. Організатори в свою чергу допомогли зібрати для жіночих пологових будинків дитяче харчування, одяг, а також предмети першої необхідності.
Ксьондз Казимир Неч під час проведення ранкової служби Божої у Варшаві заявив, що справа учасників акції – Божественне справа, оскільки дар життя – є найвищим божественним даром людства.

Наразі враховуючи специфіку польського законодавства, жінки мають право на штучне переривання вагітності у разі медичного діагностування порушення плоду. Однак ультраконсервативна націоналістична польська партія «Право і справедливість» неодноразово з підтримки католицької церкви скасувати дане положення з польської юрисдикції, – інформує «Euronews».

The post У Варшаві відбулась маніфестація проти абортів first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Звісно, що висновки робити поки рано, але скоріш за все майбутній скандал неминучий. В промо ролику ми бачимо небагато, тільки як Ісус Христос встає з хреста, ламає його, а потім з двома автоматами вершить свій суд. Зважаючи на те, що Іса є останнім пророком перед Мухаммедом  в ісламі, а християни вважають його Сином Божим, скандал може розгорітися.

Почуття віруючих образити легко. Ми спостерігали за мітингами проти фільмів Дена Брауна, карикатур на Діву Марію, заборону книгу Салмадіна Рушді та ін.

The post Ісус Христос з автоматами в новому фільмі «Залізне небо: Наступна раса» (Iron Sky: The Coming Race) може образити почуття віруючих (відео) first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.