Одним із головних противників був емір Алеппо. Контроль над територіями між Едесою та Антіохією дозволив би хрестоносцям ізолювати Алеппо, перерізати важливі торговельні й військові маршрути та зміцнити власні позиції в регіоні. Саме з цією метою Балдуїн Едеський та Боемунд Антіохійський вирішили провести спільну військову кампанію.

Балдуїн і Боемунд

Балдуїн був одним із лідерів Першого хрестового походу та правителем графства Едеса. На початку XII століття він прагнув розширити свої володіння й одночасно захистити їх від мусульманських нападів.

Боемунд Тарентський, який став князем Антіохії, також був одним із найвпливовіших норманських командирів хрестового руху. Обидва правителі мали значний військовий досвід, але їхні володіння перебували під постійним тиском сусідніх мусульманських держав. У 1104 році вони об’єднали сили для походу на Харран — стратегічно важливе місто в Північній Месопотамії, приблизно за 48 кілометрів на південь від Едеси.

Облога Едеси та маневр хрестоносців

Коли сельджуцькі війська під командуванням Сокмана з Мардіна та Джикірмиша з Мосула почали облогу Едеси, хрестоносці опинилися перед серйозною загрозою. Якщо місто впало б, графство Едеса могло зазнати катастрофічних наслідків.

Балдуїн і Боемунд вирішили не чекати завершення облоги. Вони виступили з військом у напрямку Харрана, сподіваючись змусити сельджуків залишити позиції біля Едеси та захистити важливе місто. Хрестоносці швидко рушили на південь, але ще не встигли належним чином розпочати облогу Харрана, коли перед ними з’явилося військо Сокмана.

Відступ, який виявився пасткою

Сельджуцький командир застосував тактику, яка стала вирішальною для подальшого розвитку битви. Перед хрестоносцями його війська здійснили коротку атаку, після чого почали відступати на південь.

Для Балдуїна та Боемунда це могло виглядати як ознака того, що противник не бажає приймати відкритий бій. Хрестоносці почали переслідування. Однак відступ Сокмана, ймовірно, був добре продуманим маневром. Він мав відвести хрестоносців від Харрана та дати можливість Джикірмишу увійти до міста з припасами й підкріпленням. Таким чином, хрестоносці залишили зручніші позиції та почали рухатися за противником, не маючи повної інформації про розташування його основних сил.

Початок битви

Сокман розпочав загальну атаку на позиції хрестоносців. Перший удар був відбитий, і сельджуцькі війська знову почали відходити.

Балдуїн сприйняв цей рух як можливість для переслідування. Його війська почали безладно рухатися за противником, дедалі більше віддаляючись від основної частини армії. Саме цього, очевидно, і домагався Сокман. Коли сили Балдуїна опинилися в несприятливому положенні, Сокман відступив у напрямку позицій Джикірмиша. Приховані до цього кінні сили сельджуків раптово вступили в бій.

Розгром лівого флангу

Кіннота Джикірмиша атакувала війська Балдуїна, які вже втратили організованість під час переслідування. Хрестоносці зазнали значних втрат, а сам Балдуїн потрапив у полон. Це був надзвичайно серйозний удар по армії хрестоносців. Правитель Едеси був не просто військовим командиром — він був одним із ключових політичних лідерів християнських держав у регіоні. Однак Боемунд не повторив помилки Балдуїна. Він зберіг порядок своїх військ і почав організований відступ.

Антіохійські сили зазнали втрат, але змогли пробитися назад до Едеси. Саме дисциплінований відступ Боемунда врятував значну частину армії від повного знищення.

Полон Балдуїна

Балдуїн залишався полоненим кілька років. Лише у 1108 році його звільнили після сплати викупу.

Парадоксально, але його подальша кар’єра виявилася надзвичайно успішною. Після повернення Балдуїн продовжив політичну діяльність і згодом став королем Єрусалима. Однак його полон у Харрані мав важливі наслідки для Едеси. Поразка показала, що держави хрестоносців не були невразливими й могли зазнавати серйозних поразок від мусульманських армій.

Наслідки для держав хрестоносців

Харран став першою великою поразкою держав хрестоносців. Вона продемонструвала межі християнської експансії, яка після успіхів Першого хрестового походу почала зіштовхуватися з дедалі сильнішим опором.

Особливо важливими наслідки стали для графства Едеса. Воно залишалося найвразливішою державою хрестоносців через своє розташування далеко на північному сході та близькість до мусульманських держав. У 1144 році Едеса стала першою з держав хрестоносців, яка була захоплена мусульманами. Її падіння стало безпосереднім приводом для проголошення Другого хрестового походу.

Антіохія також поступово втрачала свої позиції. Її становище ускладнювалося військовими конфліктами та політичним тиском Візантійської імперії.

Чому Харран важливий в історії Хрестових походів

Битва при Харрані не була найбільшою битвою Хрестових походів, але її історичне значення важко переоцінити. Вона стала першим серйозним сигналом про те, що успіх Першого хрестового походу не гарантував довготривалого панування християнських держав на Близькому Сході.

Сельджуцька перемога показала ефективність мобільної кінноти, маневру та тактики удаваного відступу. Хрестоносці, які до цього часто діяли наступально, зіткнулися з противником, здатним використовувати їхню агресивність проти них самих.

Харран також продемонстрував важливість дисципліни на полі бою. Поки Балдуїн дозволив своїм військам втягнутися в переслідування, Боемунд зберіг порядок і врятував основну частину своїх сил.

Від перемоги до довгострокових змін

Поразка під Харраном не знищила держави хрестоносців. Вони продовжили існувати ще десятиліттями. Проте баланс сил поступово змінювався. Якщо після Першого хрестового походу християнська експансія здавалася стрімкою та майже невпинною, то після 1104 року стало очевидно, що нові держави потребують постійної військової мобілізації, союзів і захисту від мусульманських держав.

Битва при Харрані стала важливим переломним моментом: вона не завершила історію хрестоносців, але показала, що завоювання територій було лише першим етапом. Утримати їх виявилося значно складніше.

Іван Гудзенко

The post Битва при Харрані 1104 року: як сельджуки розгромили хрестоносців first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Графство Едесса — найуразливіша держава хрестоносців

Після Першого хрестового походу на Близькому Сході виникло кілька держав хрестоносців, серед яких найпівнічнішою було графство Едесса. Воно розташовувалося на прикордонній території між Сирією та Месопотамією, поблизу сучасної південно-східної Туреччини. Через своє географічне положення графство постійно перебувало під загрозою нападів мусульманських правителів і було менш захищеним, ніж Єрусалимське королівство чи князівство Антіохія.

Особливістю Едесси було також її населення. Більшість мешканців становили вірмени та халдеї — східні християни, які займалися ремеслами й торгівлею. Латинських лицарів і професійних воїнів у місті було небагато. Як зазначав середньовічний хроніст Вільгельм Тирський, населення Едесси було мало знайоме з військовою справою, а латиняни становили лише незначну частину жителів. Це робило місто особливо вразливим у разі великої облоги.

Зангі та об’єднання мусульманських сил

Після перемоги мусульман у битві при Харрані серед мусульманських володарів Сирії та Месопотамії тривалий час існували внутрішні суперечності. Однак у першій половині XII століття ситуація почала змінюватися. Одним із найвидатніших мусульманських правителів цього періоду став атабек Мосула Імад ад-Дін Зангі.

У 1128 році Зангі захопив Алеппо, значно посиливши свій вплив у Сирії. Згодом він змусив сусідніх мусульманських правителів визнати його зверхність і поступово став найавторитетнішим військовим лідером регіону. На відміну від своїх попередників, які часто воювали між собою, Зангі прагнув об’єднати мусульманські сили для боротьби з державами хрестоносців.

У 1144 році він отримав надзвичайно сприятливу нагоду для нападу. Граф Жоселін II Едеський вступив у конфлікт із князем Раймундом Антіохійським і разом із більшою частиною свого війська залишив місто, вирушивши до Діярбакира. Зангі чудово розумів, що Едесса залишилася майже беззахисною, і вирішив негайно скористатися цією можливістю.

Початок облоги Едесси

28 листопада 1144 року величезна армія Зангі підійшла до міських мурів і розпочала облогу. Мусульманські війська застосували найсучаснішу на той час облогову техніку. Потужні требушети безперервно обстрілювали міські укріплення величезними кам’яними ядрами, тоді як сапери прокладали підземні ходи під фундаментами стін, намагаючись спричинити їхній обвал.

Попри значну перевагу нападників, оборонці Едесси не збиралися капітулювати. Гарнізон, основу якого становили найманці, чинив запеклий опір і відбивав численні атаки. Масивні стіни міста виявилися значно міцнішими, ніж очікував Зангі, тому облога тривала майже місяць.

Безуспішні спроби врятувати місто

Новина про облогу швидко досягла Єрусалимського королівства. Королева Мелісенда організувала військо для допомоги Едессі, однак ситуація серед самих хрестоносців була далекою від єдності. Князь Раймунд Антіохійський, який незадовго до цього конфліктував із Жоселіном, відмовився надавати військову підтримку.

Сам Жоселін II також поспішав повернутися до свого графства, однак часу вже майже не залишалося. Відсутність координації між державами хрестоносців і взаємні політичні суперечки стали одним із головних чинників майбутньої катастрофи.

Штурм і падіння Едесси

24 грудня 1144 року мусульманським саперам вдалося досягти вирішального успіху. Після підкопу одна з ділянок міського муру обвалилася, відкривши шлях до міста. Воїни Зангі негайно кинулися в пролом і після запеклих вуличних боїв захопили майже всю Едессу. Лише міська цитадель ще два дні залишалася в руках захисників.

Після захоплення міста Зангі наказав відокремити місцевих східних християн від латинян, які прибули до Святої Землі із Західної Європи. За повідомленнями середньовічних хроністів, усі іноземні християни були страчені. Гарнізон цитаделі капітулював 26 грудня після того, як оборонцям пообіцяли зберегти життя.

Жоселін II та війська, які вислала королева Мелісенда, прибули лише через кілька днів після падіння міста. Вони вже не могли повернути Едессу, але зуміли втримати частину володінь графства на захід від річки Євфрат.

Наслідки падіння Едесси

Захоплення Едесси стало першою великою втратою держав хрестоносців після їхнього утворення наприкінці XI століття. Перемога різко піднесла авторитет Зангі серед мусульманського світу. Його почали сприймати як головного захисника ісламу в боротьбі проти хрестоносців.

Після смерті Зангі його політику продовжив син Нур ад-Дін, який ще більше зміцнив мусульманські володіння в Сирії. Саме Нур ад-Дін створив політичні та військові передумови для піднесення свого найвидатнішого наступника — Саладіна. Таким чином, падіння Едесси стало початком процесу об’єднання мусульманських держав, який у майбутньому призвів до повернення Єрусалима під мусульманський контроль.

Для хрестоносців ця поразка мала не лише військове, а й психологічне значення. Вперше стало очевидно, що держави, створені після Першого хрестового походу, не є непереможними й можуть втрачати свої території.

Другий хрестовий похід

Звістка про падіння Едесси швидко досягла Західної Європи. Подія викликала величезний резонанс серед духовенства та світських правителів. Папа Римський Євгеній III закликав європейських монархів організувати новий хрестовий похід для захисту Святої Землі.

Так розпочалася підготовка до Другого хрестового походу, у якому взяли участь французький король Людовік VII та німецький король Конрад III. Основною метою кампанії було зміцнення держав хрестоносців і повернення втрачених територій. Проте, незважаючи на масштабну підтримку з боку європейських держав, похід завершився невдачею. Едессу так і не вдалося відвоювати, а військовий баланс сил на Близькому Сході остаточно почав схилятися на користь мусульманських правителів.

Іван Гудзенко

The post Падіння Едесси (1144) first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Саладін, або Салах ад-Дін Юсуф ібн Айюб (1137/1138–1193), належить до числа найвидатніших державних діячів і полководців середньовічного світу. Його ім’я нерозривно пов’язане з боротьбою проти хрестоносців, об’єднанням мусульманських земель Близького Сходу та поверненням Єрусалима під владу ісламу після майже дев’яти десятиліть перебування міста під контролем християнських держав.

На Заході Саладіна пам’ятають як гідного суперника Річарда Левового Серця, а в мусульманському світі він став символом справедливого правителя, захисника віри та одного з найвидатніших героїв ісламської історії.

Походження та дитинство

Саладін народився приблизно у 1137 або 1138 році в місті Тікріт у Месопотамії (сучасний Ірак) в авторитетній курдській родині. Саме в ніч його народження сім’я була змушена залишити місто й переїхати до Алеппо, де його батько Наджм ад-Дін Айюб вступив на службу до впливового правителя Імада ад-Діна Зангі.

Дитинство майбутнього султана минуло в Бальбеку та Дамаску — важливих культурних центрах мусульманського світу. На відміну від багатьох майбутніх полководців, юний Саладін більше цікавився релігійними науками, богослов’ям і вивченням ісламу, ніж військовими вправами.

Саме ця духовна освіта значною мірою сформувала його світогляд і вплинула на майбутній стиль правління.

Початок військової кар’єри

Перший важливий етап його життя розпочався після вступу до війська свого дядька Асад ад-Діна Ширкуха — одного з найталановитіших воєначальників еміра Нур ад-Діна.

У середині XII століття Єгипет переживав гостру політичну кризу. За контроль над країною одночасно боролися:

Фатімідський халіфат;

Єрусалимське королівство хрестоносців;

Сирійські війська Нур ад-Діна.

Під час трьох військових походів до Єгипту молодий Саладін здобув перший бойовий досвід і поступово проявив себе як здібний організатор та дипломат.

Призначення візиром Єгипту

Після смерті Ширкуха у 1169 році тридцятиоднорічний Саладін несподівано отримав одразу дві надзвичайно важливі посади спочатку головнокомандувача сирійських військ у Єгипті, пізніше великого візира Фатімідського халіфа.

Багато сучасників були здивовані таким стрімким кар’єрним зростанням. Проте його пояснювали не лише підтримкою впливової родини, а й особистими здібностями Саладіна — розсудливістю, дисциплінованістю, політичним талантом та вмінням швидко приймати рішення.

Саме в цей період він отримав титул «аль-Малік» («цар»), хоча в історії залишився насамперед як султан.

Ліквідація Фатімідського халіфату

У 1171 році Саладін здійснив одну з найважливіших політичних реформ своєї епохи.

Він ліквідував шиїтський Фатімідський халіфат, який дедалі більше втрачав авторитет і політичний вплив, та відновив у Єгипті сунітський іслам.

Це рішення мало величезні наслідки:

Єгипет повернувся до сунітської традиції;

країна стала основною військовою та фінансовою опорою майбутньої держави Айюбідів;

мусульманський світ отримав нового потужного лідера.

Об’єднання мусульманського світу

Після смерті Нур ад-Діна у 1174 році Саладін фактично став незалежним правителем.

Протягом наступних дванадцяти років він методично об’єднував під своєю владою мусульманські території: Єгипет, Сирію, Палестину, Північну Месопотамію, Ємен.

Для цього він використовував поєднання дипломатії, політичних союзів і військової сили.

На відміну від багатьох своїх сучасників, Саладін намагався уникати зайвого кровопролиття. Якщо проблему можна було вирішити переговорами — він обирав саме цей шлях.

Саме завдяки цьому йому вдалося подолати численні міжусобні конфлікти, які десятиліттями послаблювали мусульманський світ.

Джихад як державна політика

Основою світогляду Саладіна була ідея джихаду — боротьби за захист ісламу.

Однак для нього джихад означав не лише військові кампанії.

Він активно підтримував будівництво мечетей, заснування медресе, розвиток мусульманської освіти, діяльність богословів, написання релігійних праць.

Султан був переконаний, що перемогти хрестоносців можна лише після морального відродження мусульманського суспільства.

Саме тому він приділяв величезну увагу розвитку науки, освіти та релігійного життя.

Битва при Хаттіні — перелом у Хрестових походах

Найвидатнішою військовою його перемогою стала битва при Хаттіні, яка відбулася 4 липня 1187 року.

Армія хрестоносців опинилася у надзвичайно невигідному становищі: нестача води, виснаження, помилки командування, відсутність можливості відступити.

Саладін майстерно використав усі ці фактори.

У результаті майже вся армія Єрусалимського королівства була знищена або потрапила в полон.

Ця перемога повністю змінила співвідношення сил на Близькому Сході.

Завоювання Єрусалима

Після перемоги при Хаттіні війська Саладіна швидко захопили більшість міст хрестоносців: Акру, Бейрут, Сидон, Назарет, Кесарію, Наблус, Яффу, Аскалон.

Кульмінацією кампанії стало повернення Єрусалима.

2 жовтня 1187 року місто капітулювало після 88 років перебування під владою хрестоносців.

Ця подія стала однією з найважливіших в історії Середньовіччя.

Попри те, що багато мусульман очікували жорстокої помсти за різанину 1099 року, Саладін відмовився від масового винищення населення.

Християнам дозволили викупити свою свободу та залишити місто, тоді як більшість мирних мешканців уникла насильства.

Саме цей вчинок значною мірою сформував його репутацію благородного правителя навіть серед ворогів.

Початок Третього хрестового походу

Падіння Єрусалима викликало величезний резонанс у Європі.

Папство закликало до нового Хрестового походу.

У ньому взяли участь три наймогутніші монархи того часу:

Річард I Левове Серце (Англія);

Філіп II Август (Франція);

Фрідріх I Барбаросса (Священна Римська імперія).

Саме в цей період постать Саладіна стала широко відомою всій Європі.

Протистояння з Річардом Левовим Серцем

Найвідомішою сторінкою Третього хрестового походу стало протистояння між Саладіном і англійським королем Річардом Левовим Серцем.

Попри численні битви, жодна зі сторін не змогла здобути вирішальної перемоги.

Річард продемонстрував визначний військовий талант, однак Саладін виявив не меншу наполегливість.

Попри втому власної армії та складне становище держави, він не дозволив хрестоносцям повернути Єрусалим.

У 1192 році було укладено мир, згідно з яким:

• Єрусалим залишався під владою мусульман;
• християнські паломники отримували право відвідувати святі місця;
• хрестоносці зберігали лише вузьку прибережну смугу.

Останні роки життя

Після завершення війни Саладін повернувся до Дамаска.

Багаторічні військові кампанії, постійні походи та виснаження серйозно підірвали його здоров’я.

4 березня 1193 року султан помер у Дамаску.

Існує відомий переказ, що після його смерті виявилося: один із наймогутніших правителів свого часу не залишив особистих багатств навіть для оплати власного поховання. Значну частину своїх доходів він роздав на благодійність, допомогу бідним і утримання держави.

Династія Айюбідів

Після смерті Саладіна його володіння успадкували численні родичі.

Хоча єдина держава поступово розпалася на окремі володіння, династія Айюбідів ще кілька десятиліть залишалася однією з провідних сил Близького Сходу.

Лише у 1250 році владу в Єгипті перебрали мамлюки, завершивши епоху Айюбідів.

Данило Ігнатенко 

The post Саладін: біографія великого султана, завоювання Єрусалима та роль у Хрестових походах first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Саме в цій атмосфері виникає так званий Дитячий хрестовий похід 1212 року — один із найзагадковіших і водночас найтрагічніших епізодів середньовічної історії.

Чи був це справжній хрестовий похід?

Попри свою назву, Дитячий хрестовий похід не був ані офіційно санкціонованою кампанією, ані організованим військовим рухом. На відміну від класичних хрестових походів, ініційованих папством, цей рух виник спонтанно, без заклику з боку Інокентія III або інших церковних авторитетів.

Більше того, учасники цього руху не були виключно дітьми. До нього долучалися підлітки, жінки, бідняки, селяни та навіть представники нижчого духовенства. Сам термін «дитячий» швидше відображає соціальний статус і вразливість учасників, ніж їхній реальний вік.

Рух Миколая з Кельна

Центральною постаттю німецького руху став Миколай з Кельна — харизматичний юнак, який стверджував, що отримав божественне одкровення. Він був переконаний, що зможе мирно звільнити Єрусалим, а Бог здійснить чудо, розділивши води Середземного моря.

Його проповідь швидко поширилася Рейнською областю, залучаючи тисячі послідовників. Цей рух набував характеру масового паломництва, де віра переважала над раціональністю. Люди вітали учасників як святих, тоді як освічене духовенство часто ставилося до них із скепсисом.

У липні 1212 року натовпи під проводом Миколая перетнули Альпи, що стало надзвичайно складним і небезпечним випробуванням. Багато людей загинули або повернулися додому через голод, хвороби та втому.

Французький рух Стефана з Клуа

Паралельно у Франції виник інший осередок цього руху, пов’язаний із Стефаном з Клуа — 12-річним пастухом, який заявляв, що отримав листа від Христа.

Його шлях пролягав до Парижа, де він мав передати послання королю Філіпу II Августу. Стефан зібрав сотні послідовників, які рухалися з релігійними співами та ентузіазмом. Однак їхня місія завершилася досить швидко: король не підтримав ініціативу, і натовп розійшовся.

Цей епізод демонструє, наскільки сильними були релігійні настрої серед простого населення, але також підкреслює відсутність політичної підтримки подібних рухів.

Крах надій

Кульмінацією німецького руху стало прибуття до Генуя у серпні 1212 року. Саме тут очікувалося чудо — розділення морських вод. Однак цього не сталося.

Розчарування було величезним. Частина учасників повернулася додому, інші залишилися в Італії або вирушили далі. Деякі дісталися Риму, де папа Інокентій III визнав їхню віру, але звільнив від обітниць.

Подальша доля Миколая залишається невідомою: за одними версіями, він помер в Італії, за іншими — приєднався до наступних хрестових походів.

Історичне значення та інтерпретації

Дитячий хрестовий похід є унікальним явищем у середньовічній історії. Він демонструє глибокий розрив між офіційною церковною політикою та народною релігійністю. Цей рух не був військовою кампанією, а радше формою масового духовного протесту, що виник у відповідь на невдачі хрестових походів.

Сучасні історики розглядають його як приклад колективної психології, де віра та відчай поєднуються у вибуховій формі. Він також підкреслює соціальну напругу того часу — бідність, нерівність і прагнення до чудесного спасіння.

Данило Ігнатенко

The post Дитячий хрестовий похід 1212 року: між вірою, міфом і трагедією first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

З дитинства він був втягнутий у військові кампанії свого батька, здобуваючи досвід у боях та командуванні. Проте, з народженням зведеного брата Рожера Борси, спадкоємність Боемунда опинилася під загрозою, що сформувало в ньому прагнення до самостійної політичної кар’єри поза межами італійських володінь родини.

Протистояння з Візантією

У 1081 році Боемунд взяв участь у масштабній кампанії проти Візантійської імперії, очоливши норманське військо в поході на Балкани. Хоча початкові успіхи були значними, кульмінацією яких стало захоплення міст на узбережжі Адріатики, Візантія під керівництвом імператора Олексія I Комніна організувала контрнаступ. Поразка під Ларисою 1083 року та смерть батька в 1085-му змусили Боемунда повернутися до Південної Італії без великої здобичі та реальних територіальних надбань. Протягом кількох років він укріплювався в Барі, плануючи нові кампанії.

Перший хрестовий похід

У 1095 році Папа Урбан II закликав до Хрестового походу з метою звільнення Єрусалима. Для Боемунда це був шанс реалізувати амбіції через участь у великій християнській справі. Його норманський загін швидко просунувся через Візантію, де Боемунд уклав обережну угоду з Олексієм Комніном, присягнувши на вірність у разі повернення завойованих земель під владу імперії.

У кампаніях 1097–1098 років Боемунд виявив неабияку тактичну майстерність. Особливо вирізнялася облога Антіохії — місто впало 3 червня 1098 року завдяки хитрості Боемунда та домовленостям із зрадником у міських стінах. Після цього він фактично захопив контроль над містом, попри формальні зобов’язання повернути його Візантії.

Політична гра та заснування Антіохійського князівства

Хоча Боемунд не взяв участі у завершальній фазі походу на Єрусалим, він залишився в Антіохії, створивши з неї незалежне князівство. У 1100 році його позиції здавалися непохитними — він контролював стратегічну територію, мав військо і статус переможця. Антіохія опинилася між Візантійською імперією та мусульманськими державами.

Боемунд намагався зміцнити свої позиції через наступ на Алеппо та інші міста, але в одному з походів потрапив у полон, де перебував до 1103 року. Після звільнення він знову взявся за укріплення Антіохії, шукаючи військової допомоги в Італії та на Заході.

Кампанія проти Візантії та політичне приниження

У 1107 році Боемунд наважився на відверту військову кампанію проти Візантії. Він висадився з армією в Албанії, але невдало обложив Дураццо. Після серії невдач, змушений був погодитися на умови імператора Олексія, які формально перетворювали Антіохію на васальну територію Візантії. Цей мирний договір був для Боемунда особистою поразкою, хоча й не зруйнував повністю його амбіції.

Решта життя Боемунда погано задокументована. Його шлюб із Констанцією, дочкою французького короля Філіпа I, забезпечив йому союз із Західною Європою. У подружжя було двоє синів, один з яких згодом очолив Антіохійське князівство.

Боемунд помер у Барі між 1109 і 1111 роками, залишивши по собі стабільну, хоч і вразливу, державу хрестоносців. Його суперник, імператор Олексій Комнін, пережив його лише на кілька років.

Данило Ігнатенко

The post Боемунд I: легендарний воїн, стратег і засновник князівства Антіохія first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Більшість країн Близького Сходу, в тому числі на Святій Землі, де жив Христос, вже були завойовані. Так почалася ера хрестових походів. Щоб зберегти християнство, хрестоносці залишили свої сім’ї і робочі місця, щоб взятися за святу справу. Шість хрестових походів відбулося між 1095 і 1270 роками, але дух хрестових походів тривав протягом століть, поки іслам не перестав бути загрозою для Європи.

Концепція захисту християнства і місця народження Христа в результаті військових дій важко собі уявити без вивчення Біблії, але, мабуть, дещо простіше після подій 11 вересня 2001 року. Тому, коли християни сьогодні думають про хрестові походи, можливо це супроводжується каяттям і соромом. Церковні лідери, в тому числі папа Римський , останнім часом стали частіше вибачаються перед мусульманами за події  навколо хрестових походів. У свідомості багатьох, хрестові походи були фіаско, тому що не вдалося цілим відновити Єрусалим.

Чи праві книги по історії, описуючи хрестові походи як вторгнення на мусульманські території і мародерство європейців, основний мотив яких був, грабувати нові землі? Те, що часто виключено з тексту, що більшість з Ісламської імперії були християнами і були у військовому завоюванні послідовниками пророка Мухаммеда в сьомому і восьмому століттях.

Подією, яка викликала початковий хрестовий похід в 1095 році, було знищення Гробу Господнього халіфом аль-Хакімом. Насправді, багато християн того часу вважали що аль-Хакім був Антихристом. Історик Пол Джонсон писав у своїй книзі, що теракти 11 вересня 2001 р можна розглядати як розширення багатовікової боротьби між ісламським Сходом і християнським Заходом.

Хрестові походи, далеко не обурливий прототип західного імперіалізму, як вчили в більшості наших шкіл, це був простий епізодом в боротьбі, яка тривала 1400 років, і був одним з небагатьох випадків, коли християни взялися за наступ щоб повернути окуповані території Святої Землі.

Мотивацією для хрестового походу в 1095 був запит допомоги з боку візантійського імператора Олексія I. Велика частина Візантійської імперії була завойована турками-сельджуками, і Константинополь, найбільш важливий християнським містом в світі, опинився під загрозою.

Арно САК

The post Хрестові походи : причина та історія first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.