Походження та виховання майбутнього імператора

Точна дата народження Оттона IV невідома, але більшість істориків відносять її до періоду між 1175 і 1182 роками. Він походив із могутньої династії Вельфів, яка протягом століть була одним із головних суперників дому Гогенштауфенів у боротьбі за владу в Німеччині. Його батьком був знаменитий герцог Саксонії та Баварії Генріх Лев, а матір’ю — Матильда Англійська, донька англійського короля Генріха II Плантагенета.

Завдяки материнському походженню Оттон мав тісні родинні зв’язки з англійською короною. Після вигнання його батька він виховувався при дворі свого дядька — короля Англії Річарда I Левове Серце. Саме англійське оточення значною мірою сформувало політичні погляди майбутнього імператора.

У 1190 році він отримав титул графа Йоркського, а через кілька років став графом Пуату та герцогом Аквітанії. Англійські королі Річард I, а пізніше його брат Іоанн Безземельний, активно підтримували Оттона фінансами та дипломатією, розглядаючи його як важливого союзника у боротьбі проти французької монархії та Гогенштауфенів.

Боротьба за німецьку корону

Політична ситуація різко змінилася після смерті імператора Генріха VI Гогенштауфена у 1197 році. Його син Фрідріх був ще дитиною, тому питання про нового німецького короля викликало гостру суперечку серед князів імперії.

Прихильники Гогенштауфенів обрали королем дядька малолітнього Фрідріха — Філіпа Швабського. Водночас опозиційна партія на чолі з архієпископом Кельна Адольфом висунула кандидатом Оттона. Таким чином Священна Римська імперія фактично отримала двох королів, що стало початком багаторічної громадянської війни.

Вирішальну роль у зміцненні позицій Оттона відіграв папа Інокентій III. У 1201 році понтифік офіційно визнав його законним королем після того, як Оттон погодився підтримати територіальні претензії папства в Центральній Італії. Однак навіть ця підтримка не забезпечила швидкої перемоги.

У 1204 році частина найвпливовіших прихильників Оттона перейшла на бік Філіпа Швабського. Незабаром становище Вельфа стало настільки складним, що під його контролем залишилися лише родові володіння навколо Брауншвейга. У певний момент навіть папа Інокентій III був змушений визнати Філіпа законним королем.

Коронація імператора

Доля Оттона різко змінилася у 1208 році. У червні Філіп Швабський був убитий німецьким графом після особистого конфлікту, що миттєво змінило політичний баланс у Німеччині.

Багато колишніх прихильників Гогенштауфенів перейшли на бік Оттона. В листопаді того ж року його повторно обрали королем у Франкфурті. Для зміцнення свого становища він навіть заручився з десятирічною донькою Філіпа — Беатрікс, що мало символізувати примирення між двома ворогуючими династіями.

Папа Інокентій III знову визнав Оттона після того, як той підтвердив усі попередні обіцянки щодо прав папства в Італії. У серпні 1209 року вони зустрілися у Вітербо, а вже 4 жовтня 1209 року Оттон був урочисто коронований імператором Священної Римської імперії в Римі.

Здавалося, що багаторічна боротьба завершилася його остаточною перемогою.

Конфлікт із папством

Проте після отримання імператорської корони Оттон швидко змінив свою політику. Якщо раніше він обіцяв повністю поважати територіальні права папства, то невдовзі почав діяти зовсім інакше.

Імператор захопив Тоскану та розпочав похід проти Сицилійського королівства, яким формально володів молодий Фрідріх II Гогенштауфен як васал папи. Саме об’єднання німецької та сицилійської корон Інокентій III вважав найбільшою загрозою для незалежності Святого Престолу.

Порушення домовленостей стало причиною різкого конфлікту між імператором і папою. У 1210 році Інокентій III відлучив Оттона IV від церкви. Для середньовічного правителя це означало не лише релігійне покарання, а й серйозну політичну кризу, оскільки багато князів вважали себе звільненими від обов’язку зберігати вірність відлученому монарху.

Падіння Оттона IV

Попри папське відлучення, Оттон продовжив наступ у Південній Італії та навіть завоював більшу частину Апулії. Проте його успіхи виявилися короткочасними.

У 1210 році збори німецьких князів у Нюрнберзі оголосили Оттона позбавленим влади та запросили до Німеччини молодого Фрідріха II Гогенштауфена, який став новим претендентом на корону.

Остаточний удар по політичній кар’єрі Оттона завдала битва при Бувіні 27 липня 1214 року. Імператор виступив союзником англійського короля Іоанна Безземельного проти французького монарха Філіпа II Августа, однак зазнав нищівної поразки. Втративши підтримку більшості німецьких князів, він фактично перестав бути реальним правителем імперії.

Останні роки життя Оттон провів у своїх родових володіннях у Брауншвейзі. Помер він 19 травня 1218 року в замку Гарцбург у Нижній Саксонії.

Данило Ігнатенко

The post Оттон IV: імператор Священної Римської імперії, який втратив трон у боротьбі з Гогенштауфенами first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Перемога Карла Анжуйського мала далекосяжні наслідки. Вона поклала край пануванню династії Гогенштауфенів у Південній Італії, значно посилила авторитет папства та започаткувала нову епоху французького впливу на Апеннінському півострові.

У XIII столітті Італія була розділена не лише на численні міста-держави та князівства, а й на два великі політичні угруповання.

Гвельфи підтримували верховенство Папи Римського та виступали за посилення впливу Церкви у світських справах.

Гібеліни, навпаки, були прихильниками імператорської влади та захищали інтереси Священної Римської імперії.

Це протистояння тривало понад два століття й неодноразово призводило до громадянських воєн, змін союзів і масштабних битв. Саме битва при Беневенто стала одним із найважливіших епізодів цієї боротьби.

Манфред Сицилійський — остання надія Гогенштауфенів

Після смерті імператора Фрідріха II влада династії Гогенштауфенів почала слабшати. Його син Манфред спочатку виконував обов’язки регента при своєму племіннику Конрадині, однак згодом сам захопив сицилійський престол.

Манфред виявився здібним, енергійним і рішучим правителем. Він швидко зміцнив свою владу над більшою частиною Південної Італії, спираючись як на німецьке лицарство, так і на мусульманське населення міста Лучера. Сарацинські воїни, які служили в його армії, вважалися одними з найкращих лучників того часу.

Проте його успіхи викликали серйозне занепокоєння папства. Для римських понтифіків Гогенштауфени залишалися головною загрозою незалежності Папської держави.

Поява Карла Анжуйського

Папа Урбан IV вирішив знайти сильного союзника, який міг би остаточно усунути Манфреда. Таким кандидатом став Карл Анжуйський — молодший брат французького короля Людовика IX Святого. За підтримки папства його запросили до Італії та офіційно проголосили законним королем Сицилії.

Для організації військової кампанії Карл отримав фінансову підтримку генуезьких і флорентійських банкірів. Це дозволило сформувати добре оснащене військо, до якого входили французькі лицарі, професійні найманці та італійські гвельфи. Так політичний конфлікт перетворився на відкриту боротьбу за контроль над Південною Італією.

Перед битвою

Манфред зайняв вигідну оборонну позицію на рівнині Гранделла поблизу Беневенто. Його військо складалося з кількох бойових ліній.

Першу становили сарацинські лучники та легка кіннота, якими Манфред командував особисто.

Другу і третю — важкоозброєні німецькі лицарі, італійські гібеліни та інші союзники.

Карл Анжуйський зробив ставку на дисципліну своєї піхоти та потужний удар французької важкої кавалерії.

Перебіг битви

На початку бою французька піхота рушила вперед, однак була атакована сарацинськими лучниками та легкою кіннотою Манфреда.

Перший удар виявився успішним. Французькі піхотинці зазнали значних втрат і були змушені відступити.

Французька важка кавалерія під командуванням Філіпа Монфорського атакувала сарацинів. Легка кіннота не змогла витримати зіткнення із закутими в обладунки лицарями й була майже повністю розгромлена. Щоб переломити хід битви, Манфред кинув у бій свої головні сили — німецьких лицарів та італійських гібелінів.

Спочатку вони досягли певного успіху. Їхня важка кіннота прорвала французькі ряди й завдала противнику значних втрат. Проте чисельна перевага війська Карла Анжуйського поступово почала даватися взнаки. Запеклі бої виснажили лицарів Манфреда, які один за одним гинули під ударами французьких військ.

Суперечки навколо поведінки італійської кінноти

Одним із найбільш дискусійних моментів битви залишається роль італійської кавалерії Манфреда.

За одними джерелами, вона здійснила спробу обійти французів із флангу, але була швидко розгромлена. Інші історики припускають, що частина італійських лицарів, побачивши загибель німецьких союзників, залишила поле бою ще до завершення битви. Водночас твердження про масову боягузливість союзників Манфреда вважається перебільшенням. Чимало італійських дворян билися до кінця. Багато з них були вбиті або потрапили в полон, серед них Джордано Англонський та П’єразіно Уберті.

Загибель Манфреда

Коли стало очевидно, що битва програна, Манфред не залишив поле бою.

Він продовжив битися разом зі своїми лицарями до останнього. Після завершення бою його тіло знайшли серед загиблих воїнів. Оскільки Манфред був відлучений від Церкви, йому не дозволили християнського поховання. Його поховали біля мосту через річку Калоре неподалік місця загибелі. Пізніше ця історія отримала несподіване літературне продовження.

У своїй «Божественній комедії», зокрема в третій пісні «Чистилища», Данте Аліг’єрі зобразив Манфреда як правителя, який щиро покаявся перед смертю. Таким чином поет підкреслив, що милосердя Боже може бути вищим за людські церковні вироки.

Наслідки битви

Перемога Карла Анжуйського докорінно змінила політичний баланс сил в Італії.

Найважливішими наслідками стали:

• фактичне знищення влади династії Гогенштауфенів у Південній Італії;
• встановлення влади Анжуйської династії;
• значне посилення міжнародного авторитету папства;
• ослаблення позицій прихильників Священної Римської імперії;
• перерозподіл політичних союзів між італійськими містами.

Хоча боротьба між гвельфами та гібелінами тривала ще багато десятиліть, саме Беневенто стало переломним моментом, після якого вплив Гогенштауфенів уже не зміг відродитися.

Битва при Беневенто була не просто військовою перемогою однієї армії над іншою. Вона символізувала завершення цілої політичної епохи. Саме після цієї битви папство досягло найвищого рівня впливу на політичне життя Італії, тоді як французька династія Анжу отримала можливість створити нову державу на півдні півострова.

Данило Ігнатенко

The post Битва при Беневенто (1266) — причини, перебіг, наслідки та історичне значення first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

У віці чотирьох років Генріх був обраний німецьким королем у Бамберзі (1169), а згодом коронований у Аахені. Його раннє введення у політику було стратегічним кроком Барбаросси, який прагнув забезпечити стабільність династії.

Шлюб із Констанцією Сицилійською

Важливим етапом у зміцненні влади Генріха VI став його шлюб із Констанцією Сицилійською (1186), дочкою короля Роджера II. Цей союз відкрив шлях до претензій на Сицилійське королівство, що включало не лише острів Сицилію, а й південну частину Апеннінського півострова.

Після смерті Вільгельма II Сицилійського (1189) Констанція стала законною спадкоємицею престолу, проте місцева знать обрала Танкреда Лечче, позашлюбного сина Роджера, що спровокувало конфлікт.

Боротьба за владу та імператорська коронація

Після смерті Барбаросси (1190) Генріх VI зосередився на зміцненні влади в Німеччині та Італії. Він придушив повстання Генріха Лева, колишнього герцога Саксонії та Баварії, і у 1191 році отримав імператорську корону від папи Целестина III.

Спроба Генріха захопити Неаполь (1191) зазнала невдачі через повстання в Німеччині, але його позиції посилилися після полону англійського короля Річарда I Левове Серце (1193). За звільнення Річард визнав себе васалом імператора та сплатив величезний викуп, що дозволило Генріху фінансувати новий похід на Сицилію.

Завоювання Сицилії та плани щодо спадковості імперії

У 1194 році, після смерті Танкреда, Генріх VI безперешкодно захопив Сицилію, коронуючись у Палермо (25 грудня 1194). Його правління на півдні Італії супроводжувалося жорстокими репресіями проти місцевої знаті.

Однією з головних політичних цілей Генріха було перетворення імператорської корони на спадкову. На сеймі у Вюрцбурзі (1196) більшість князів підтримала цю ідею, але опозиція змусила його обмежитися обранням сина Фрідріха (майбутнього Фрідріха II) німецьким королем.

У 1197 році, готуючись до хрестового походу, Генріх VI раптово помер від малярії в Мессіні. Його передчасна смерть залишила імперію в кризі, але заклала основи для могутності сина – Фрідріха II, який згодом став одним із найвидатніших правителів Середньовіччя.

Данило Ігнатенко

The post Генріх VI: життя, правління та політична спадщина first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.