Великий трек і пошуки нової батьківщини

На початку XIX століття ситуація в Капській колонії суттєво змінилася після переходу її під контроль Великої Британії. Нова британська адміністрація запроваджувала власні закони та обмеження, які дедалі більше не влаштовували місцевих бурських фермерів. У відповідь тисячі сімей вирішили залишити колонію й вирушили у внутрішні райони Південної Африки в пошуках земель, де могли б жити незалежно від британської влади.

Земельні переговори, що завершилися трагедією

Перші контакти між вортреккерами та зулусами були мирними. Наприкінці 1837 року лідер переселенців Піт Ретіф прибув до короля Дінгане, щоб домовитися про придбання земель у Наталі. За переказами, зулуський правитель погодився передати бурам територію між річками Тугела та Мзімвубу, але поставив умову: переселенці повинні були повернути худобу, яку викрав місцевий ватажок Сіконьєла.

Ретіф виконав доручення. Його загін не лише повернув худобу, а й захопив додаткових коней, зброю та інше майно. Саме це стало початком взаємної підозри. Дінгане вимагав віддати всю здобич, а лист Ретіфа, у якому той згадав попередню перемогу бурів над народом ндебеле, король сприйняв як приховану погрозу.

Попри це Дінгане зробив вигляд, що погоджується на укладення угоди. Він запросив Ретіфа та його супутників на урочисте святкування й попросив залишити зброю поза межами місця зустрічі як знак довіри та поваги. Частина вортреккерів попереджала про можливу пастку, однак Ретіф не надав цим застереженням великого значення.

Після завершення церемонії Дінгане несподівано наказав своїм воїнам схопити гостей. Усі приблизно сімдесят бурів разом із Пітом Ретіфом були страчені. Ця подія стала точкою неповернення у відносинах між двома народами.

Напади на поселення вортреккерів

Після страти делегації Дінгане наказав розпочати масштабний наступ проти всіх поселень бурів у Наталі. До походу було залучено близько п’ятнадцяти тисяч зулуських воїнів.

Напади виявилися надзвичайно жорстокими. Зулуси атакували табори вортреккерів біля підніжжя Драконових гір, знищуючи поселення та вбиваючи не лише озброєних чоловіків, а й жінок і дітей. Для переселенців це стало справжньою катастрофою.

У відповідь бури організували каральну експедицію проти столиці Зулуського королівства — Мгунгундлову. Проте їхній перший похід завершився невдачею. Біля Італені загін під командуванням Дірка Уйса та Андріса Потгітера потрапив у засідку. Уйс загинув разом із багатьма своїми людьми, а переселенці були змушені відступити.

Новий командувач і підготовка до вирішальної битви

Попри тяжкі втрати, вортреккери не відмовилися від боротьби. Уже в серпні 1838 року вони змогли відбити черговий наступ зулусів. Ця перемога суттєво підняла бойовий дух переселенців.

Невдовзі командування перейшло до Андріса Преторіуса — досвідченого воєначальника, який швидко взявся за реорганізацію оборони. Він добре розумів, що для перемоги необхідно використати переваги вогнепальної зброї та мобільних укріплень.

Перед новим походом бури спорудили традиційний вагенбург — замкнуте кільце з возів, яке служило фортецею під час бою. Усередині розмістили стрільців, запаси боєприпасів і гармати. Саме ця тактика стала ключем до майбутньої перемоги.

Битва на Блад-Рівер

16 грудня 1838 року біля річки Нкоме, яка після битви отримала назву Блад-Рівер («Кривава річка»), кількасот бурів зустріли багатотисячне військо зулусів.

Воїни Дінгане кілька разів атакували укріплений табір, однак щоразу натрапляли на щільний рушничний і гарматний вогонь. Замкнуте кільце возів не дозволяло зулусам прорвати оборону, а перевага бурів у вогнепальній зброї поступово вирішила результат бою.

Битва завершилася нищівною поразкою війська Дінгане. За різними оцінками, загинули тисячі зулуських воїнів, тоді як втрати вортреккерів були мінімальними. За переказами, вода річки після бою була настільки забарвлена кров’ю загиблих, що саме звідси походить її історична назва.

Данило Ігнатенко

The post Битва на Блад-Рівер (1838): вирішальне зіткнення бурів-вортреккерів і зулусів у Південній Африці first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Людські втрати: одна з найкривавіших колоніальних воєн

За роки війни загинули майже 100 тисяч людей. Для конфлікту, що відбувався на відносно обмеженій території, це були величезні втрати. Серед військових загинуло понад 20 тисяч британських солдатів та приблизно 14 тисяч бурських бійців. Проте найбільшою трагедією стали смерті цивільного населення.

Особливо драматичною була доля бурських жінок і дітей. Британська стратегія «випаленої землі» передбачала руйнування фермерських господарств і примусове переселення цивільних до концентраційних таборів. У цих таборах від недоїдання, антисанітарії та епідемій, за сучасними оцінками, загинуло понад 26 тисяч бурських жінок і дітей.

Ще менш дослідженою довгий час залишалася трагедія чорношкірих африканців. Документального обліку смертей у таборах для африканського населення практично не велося. Історики оцінюють кількість загиблих від 13 до 20 тисяч осіб, хоча точні цифри, ймовірно, вже ніколи не будуть встановлені.

Концентраційні табори як символ війни

Саме англо-бурська війна стала одним із перших конфліктів, під час якого концентраційні табори були використані у великих масштабах.

Спочатку британське командування розглядало їх як засіб ізоляції цивільного населення від бурських партизанів. Проте через погану організацію, нестачу продовольства, медикаментів та медичного персоналу табори швидко перетворилися на місця масової смертності.

Новини про катастрофічні умови утримання викликали значний міжнародний резонанс. Особливо великий вплив мала діяльність британської громадської діячки Емілі Гобгауз, яка після відвідин таборів оприлюднила доповіді про реальний стан справ. Її свідчення змусили британський уряд провести офіційне розслідування та поступово покращити умови перебування ув’язнених.

Націоналізм і політичні наслідки

Війна викликала надзвичайне піднесення патріотичних настроїв по обидва боки конфлікту.

У Великій Британії кульмінацією народного ентузіазму стало святкування після зняття облоги Мафекінга у травні 1900 року. Саме тоді в англійській мові з’явилося слово mafficking, що означало бурхливе, майже неконтрольоване масове святкування.

Попри офіційні спроби примирення після завершення війни у 1902 році, взаємини між англомовним населенням Південної Африки та бурами залишалися напруженими ще багато десятиліть. Саме в цей період дедалі частіше почала використовуватися назва африканери, яка поступово стала основним етнічним самовизначенням бурського населення.

У майбутньому ці історичні образи значною мірою вплинули на політичний розвиток Південної Африки та формування африканерського націоналізму.

Реакція міжнародної спільноти

Хоча Велика Британія здобула військову перемогу, дипломатично війна виявилася набагато складнішою.

У багатьох європейських країнах громадська думка схилялася на бік бурів, яких сприймали як невелику націю, що бореться проти могутньої імперії. Особливе співчуття бури викликали у Німеччині, Франції, Нідерландах та деяких інших державах.

У результаті англо-бурська війна погіршила міжнародний імідж Британської імперії та посилила недовіру між провідними європейськими державами напередодні Першої світової війни.

Забута трагедія чорношкірих африканців

Протягом більшої частини XX століття історія війни розповідалася переважно як протистояння британців і бурів. Доля мільйонів чорношкірих жителів регіону залишалася майже поза увагою істориків.

Лише у 1980-х роках розпочалися масштабні дослідження, які показали справжні масштаби їхніх втрат. Тисячі африканців загинули у концентраційних таборах, ще більше людей втратили домівки, засоби до існування та роботу. Особливо сильно постраждали працівники золотодобувної промисловості після тимчасового закриття шахт. У багатьох районах війна призвела до масового виселення місцевого населення із земель, що опинилися в зоні бойових дій.

Обидві сторони конфлікту активно використовували працю та допомогу чорношкірих африканців, хоча нерідко офіційно уникали називати їх солдатами, застосовуючи різноманітні евфемізми.

Неочікувані вигоди для окремих громад

Попри загальну руйнівність війни, окремі громади змогли отримати певні переваги.

У деяких регіонах чорношкірі фермери значно збільшили виробництво продовольства, скориставшись високим попитом армій та цивільного населення.

У західному Трансваалі частина місцевих африканських громад повернула землі, які раніше були відібрані білими поселенцями. Хоча ці успіхи мали локальний характер, вони демонструють складність соціальних процесів, що супроводжували війну.

Данило Ігнатенко

The post Наслідки Другої англо-бурської війни: людські втрати, концентраційні табори та історична спадщина конфлікту first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.