Історичний контекст

Схожі ідеї були присутні ще в ранніх християнських громадах. У деяких гностичних групах свобода від закону сприймалася як дозвіл на вседозволеність, що викликало критику з боку ортодоксальної церкви. Власне ця доктрина сформувалась у період протестантської Реформації у XVI столітті внаслідок інтенсивних богословських дискусій про роль Закону та Євангелія у спасінні.

Одним із перших, кому приписують формування таких ідей, був Йоганн Агрікола, сподвижник Мартіна Лютера. Вчення Лютера підготувало ґрунт для подальшого розвитку цих ідей, хоча сам Лютер не підтримував крайні форми антиномізму. Реформатські течії також увібрали в себе елементи антиномістичного вчення, що проявлялося у підкресленні ролі благодаті і внутрішнього оновлення віруючого над дотриманням зовнішніх приписів.

Антиномізм у радикальних протестантських рухах

Серед анабаптистів, ідеї антиномізму часто сприймалися як теологічні виправдання відмови від співпраці між церквою і світською владою. Ця позиція викликала напруження з офіційними церковними та державними структурами, які вважали підтримку порядку і закону основою стабільності суспільства.

У XVII столітті в Англії до числа антиномістів зараховували фамілістів, рантерів та індепендентів — групи, які часто виступали проти державного контролю над релігією і надавали перевагу особистому релігійному досвіду. Аналогічно в колоніальній Америці Енн Гатчінсон була звинувачена в проповіді антиномістичних ідей, зокрема у критиці проповіді «завіту діл», що вважалося відходом від офіційної доктрини.

Пізніші прояви

Пізніше, особливо наприкінці XVIII століття, у межах євангельських рухів знову виникли ідеї, близькі до антиномізму. Вони акцентували увагу на внутрішньому духовному досвіді, оновленні життя і «новому народженні» як основних факторах справжньої релігійності, які не залежать від формального виконання релігійних приписів. Ці ідеї сприяли переосмисленню ролі закону і діла в християнському житті.

Значення в богослов’ї

Антиномізм кидає виклик ідеям легалізму, ставлячи у центр духовного життя внутрішню роботу Святого Духа, а не зовнішнє виконання норм. Водночас антиномісти наголошують, що моральність і праведність випливають із цієї внутрішньої духовної дії, а не з дотримання людських або божественних законів.

Данило Ігнатенко

The post Антиномізм first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Пелагій і його бачення людини

Пелагій (бл. 354 — після 418 р.) був не стільки новатором, скільки моральним пуританином. Він був глибоко занепокоєний тим, що багато християн виправдовували свої гріхи посиланням на «людську слабкість» і «зіпсовану природу». У відповідь він розвинув доктрину, яка підкреслювала природну доброту людської істоти і силу волі, даровану Богом.

У центрі пелагіанського вчення — радикальне ствердження: людина має повну свободу волі, щоб обрати добро або зло, і тому не може звинувачувати в своїх провинах ні природу, ні Бога, ні Адама. Гріх, за Пелагієм, — це виключно особистий, добровільний акт. Він вважав, що кожна людина народжується морально чистою, подібно до Христа, і може досягти досконалості власними силами, наслідуючи Його приклад.

Целестій і заперечення первородного гріха

Учень Пелагія, Целестій, пішов ще далі, заперечуючи доктрину первородного гріха. Він стверджував, що гріх Адама не передається всьому людству, а отже, немає потреби у хрещенні немовлят для очищення від гріховної спадщини. Це твердження поставило пелагіанство у прямий конфлікт з традиційною церковною антропологією, яка бачила у хрещенні не лише символ віри, а реальний засіб благодаті та звільнення від гріховної природи.

Августин проти Пелагія: зіткнення світоглядів

Святий Августин (354–430) став найвпливовішим опонентом пелагіанства. Його теологія базувалася на досвіді власного духовного навернення: Августин знав силу гріха зсередини і бачив у Божій благодаті єдине джерело спасіння. На противагу пелагіанському оптимізму, Августин підкреслював глибоку вразливість людської природи внаслідок гріхопадіння і повну залежність людини від божественної благодаті. Свобода волі, за Августином, існує, але вона понівечена, ослаблена і потребує зцілення.

Собори і засудження

У 416 році пелагіанство було засуджене двома соборами африканських єпископів, а згодом — офіційно в Карфагені (418 р.). Того ж року Пелагія і Целестія було відлучено від Церкви. Однак дискусія не завершилася.

Юліан Екланський, один із найбільш освічених і витончених пелагіанців, продовжував інтелектуальну боротьбу навіть після смерті Пелагія. Його твори, спрямовані проти Августина, спонукали останнього до написання низки богословських трактатів аж до самої смерті у 430 році.

Зрештою, воно було остаточно засуджене на Другому Ефеському соборі (431 р.), а його відголоски — у формі напівпелагіанства — було відкинуто на Другому Оранському соборі (529 р.), де підтвердили августиніанську концепцію благодаті.

Данило Ігнатенко

The post Пелагіанство: між свободою волі та благодаттю first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історичний контекст 

Ісус народився близько 6–4 років до нашої ери у Віфлеємі, невеликому місті в Юдеї. Його життя припало на період римського панування, коли єврейський народ чекав на прихід Месії — обіцяного Богом визволителя, який поверне їм незалежність і відновить царство Давида. За свідченнями Євангелій, Ісус виріс у Назареті, де здобув освіту та вивчав священні тексти.

У віці близько 30 років Ісус почав своє публічне служіння, проповідуючи про Царство Боже, любов до ближнього, покаяння та прощення. Його вчення, наповнене парадоксами та глибокою мудрістю, привертало тисячі послідовників. Він здійснював чудеса, зцілював хворих і навіть воскрешав померлих, що зміцнювало віру людей у Його божественну природу.

Ім’я та титул 

Ім’я «Ісус» походить від єврейського імені Єшуа (або Йошуа), що означає «Бог — спасіння». За життя Його називали Ісусом із Назарету або Ісусом, сином Йосипа. Однак після Його смерті та воскресіння послідовники почали використовувати титул «Христос», який походить від грецького слова «christos» — перекладу єврейського «Машиах» (Месія). Цей титул вказував на те, що Ісуса вважали обіцяним Богом Помазанником, який прийшов, щоб виконати Божі обітниці.

У ранньохристиянських текстах, таких як листи апостола Павла, ім’я «Ісус Христос» стало вживатися як єдине ціле, що підкреслювало Його унікальну роль у плані спасіння людства.

Христологія: природа Ісуса 

Питання про природу Ісуса Христа стало центральним у християнській теології. Більшість християн вважають Його Втіленням Бога, Сином Божим, який прийшов на землю, щоб принести спасіння людству. Ця віра ґрунтується на текстах Нового Завіту, де Ісус називає себе «Сином Божим» (Івана 10:36).

Однак існують різні інтерпретації Його природи. Наприклад, деякі релігійні групи вважають Ісуса пророком або вчителем моралі, але не Богом. У ісламі Ісус (Іса) шанується як один із найважливіших пророків, але не визнається як Син Божий.

Смерть і воскресіння 

Одним із ключових моментів у житті Ісуса стала Його смерть на хресті. За свідченнями Євангелій, Він був засуджений до страти за звинуваченням у богохульстві та підбурюванні до повстання проти римської влади. Однак Його смерть не стала кінцем. Християни вірять, що Ісус воскрес на третій день, що підтверджує Його божественну природу та перемогу над смертю.

Сьогодні Ісус Христос залишається центральною фігурою для мільярдів людей по всьому світу. Його вчення про любов, милосердя та прощення продовжує надихати мільйони. Християнські церкви, засновані на Його вченні, стали важливими інститутами у культурі, освіті та благодійності.

Данило Ігнатенко

The post Ісус Христос: релігійний лідер, месія чи втілення Бога? first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історичне коріння

Хрещення як ритуал має свої корені ще в юдаїзмі, де вода використовувалася для символічного очищення. У юдейській традиції ритуальне занурення у воду (міква) мало значення для освячення та підготовки до важливих подій. Ця практика була особливо важливою для есеїв, які використовували обряди очищення для духовного піднесення.

У християнстві хрещення набуло нового значення. Його започаткував Іван Хреститель, який хрестив людей у водах ріки Йордан, закликаючи до покаяння та підготовки до приходу Месії. Сам Ісус Христос прийняв хрещення від Івана, тим самим освятивши цей обряд.

Форми та ритуали хрещення

Хоча форми хрещення різняться між християнськими конфесіями, суть залишається незмінною. Хрещення завжди передбачає використання води та звернення до Трійці. Вода може використовуватися по-різному: повне занурення, обливання або нанесення крапель на голову. У ранній Церкві переважало повне занурення, яке символізувало смерть для гріха та воскресіння для нового життя.

Хрещення немовлят чи дорослих?

У ранньому християнстві хрещення приймали переважно дорослі, які свідомо обирали віру. Однак уже до II століття з’явилася практика хрещення немовлят, що викликало суперечки. Тертуліан, один із ранніх християнських богословів, виступав проти цієї практики, вважаючи, що хрещення має бути свідомим вибором. Проте згодом хрещення немовлят стало нормою в Східній і Західній Церквах.

Під час Реформації ставлення до хрещення немовлят залишилося незмінним у лютеран, реформованих і англікан. Однак радикальні реформатори, такі як анабаптисти, наполягали на тому, що хрещення має бути свідомим актом віри, і тому практикували хрещення лише дорослих. Сьогодні баптисти та інші протестантські групи продовжують цю традицію.

Таїнство символізує очищення від гріхів, примирення з Богом і вступ у нове життя. У хрещенні людина отримує благодать Святого Духа, яка допомагає їй у духовному зростанні. Це таїнство також підкреслює єдність з іншими віруючими, роблячи людину частиною церкви.

Данило Ігнатенко

The post Таїнство хрещення: вхід у християнську віру first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Початки кальвінізму: теологія Жана Кальвіна 

Жан Кальвін, народився у Франції в 1509 році, спочатку вивчав право, але під впливом ідей Реформації звернувся до богослов’я. У 27 років він опублікував свою найвідомішу працю — «Інститути християнської релігії», яка стала фундаментом кальвіністської теології. Ця книга, яка неодноразово перевидавалася та доповнювалася, систематизувала основні принципи протестантської віри, зокрема виправдання вірою та авторитет Святого Письма.

Кальвін погоджувався з Мартіном Лютером у багатьох аспектах, але його теологія мала свої унікальні риси. Наприклад, у питанні таїнства Стрітення Господнього Кальвін зайняв проміжну позицію між радикальними швейцарськими реформаторами та лютеранами. Він вірив, що тіло Христа не є фізично присутнім під час таїнства, але Його дух залишається універсальним, що дозволяє віруючим справді спілкуватися з воскреслим Господом.

Основні принципи кальвінізму 

Однією з ключових ідей кальвінізму є вчення про напередвизначення. Кальвін вважав, що Бог заздалегідь визначив долю кожної людини — одних до спасіння, інших до засудження. На відміну від Лютера, який акцентував увагу на внутрішньому досвіді віри, Кальвін запропонував три критерії, за якими можна припустити своє обрання: визнання віри, дисциплінована християнська поведінка та любов до таїнств, зокрема Вечері Господньої. Ці принципи стали основою для духовного життя кальвіністів.

Кальвінізм також відомий своїм ставленням до мистецтва та музики. Кальвін дозволяв спільний спів псалмів під час богослужінь, що стало характерною рисою гугенотів у Франції та пресвітеріан у Шотландії. Однак він відкидав зображення святих і розп’яття, вважаючи їх проявами ідолопоклонства. Це призвело до того, що кальвіністські церкви відрізнялися простотою та аскетизмом у своєму оформленні.

Розвиток кальвінізму та його вплив 

Після смерті Кальвіна в 1564 році його ідеї продовжили розвиватися завдяки його послідовникам. Кальвінізм став основою для реформаторських церков у Швейцарії, Нідерландах, Шотландії, Англії та інших країнах. У Франції послідовники Кальвіна, відомі як гугеноти, стали важливою релігійною та політичною силою, що призвело до серйозних конфліктів, зокрема Варфоломіївської ночі 1572 року.

У Шотландії кальвінізм набув форми пресвітеріанства завдяки діяльності Джона Нокса. У Новому Світі, зокрема в Північній Америці, кальвіністські ідеї вплинули на формування пуританських громад, які стали основою для розвитку демократичних інститутів.

Макс Вебер у своїй праці «Протестантська етика та дух капіталізму» доводив, що кальвіністська етика, з її акцентом на працьовитості, дисципліні та економії, сприяла становленню капіталізму. Крім того, кальвінізм підтримував ідеї освіти та громадянської відповідальності, що стало важливим чинником у формуванні сучасних демократій.

Данило Ігнатенко

The post Коротка історія кальвінізму first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Основні напрями християнства

Християнство поділяється на кілька основних гілок:

Римо-католицька церква: найбільша християнська деномінація, яка підпорядковується Папі Римському. Католицька церква має розгалужену систему богослужінь, традицій та інституцій.

Східні православні церкви: одна з найдавніших гілок християнства, яка зберегла багато ранніх традицій і обрядів. Відокремлення від західного християнства сталося через суперечки щодо христології (вчення про природу Ісуса Христа) у V столітті.

Протестантські церкви: виникли в результаті Реформації в XVI столітті. Включають різні течії, такі як лютеранство, кальвінізм, баптизм, пресвітеріанство та багато інших. Протестантизм відзначається акцентом на особистій вірі та вивченні Біблії.

Релігійні рухи

Окрім основних гілок, у християнстві існують численні рухи, які часто виходять за межі конфесійних поділів:

П’ятидесятництво: рух, що акцентує увагу на духовних дарах Святого Духа, таких як зцілення та говоріння мовами.

Харизматичне християнство: поширений напрямок, який також надає великого значення діям Святого Духа.

Євангелізм: орієнтується на проповідь Євангелія та поширення християнських цінностей.

Фундаменталізм: рух, що наголошує на буквальному розумінні Біблії та збереженні традиційних християнських догматів.

Інтелектуальні прояви християнства

Християнство має багату інтелектуальну спадщину, яка охоплює філософські, богословські та етичні питання. Впродовж століть християнські мислителі розробляли вчення про Бога, природу Ісуса Христа, роль Святого Духа та відносини між вірою і розумом. Ці питання стали основою для багатьох інституцій та університетів, які продовжують розвивати релігійну думку.

Християнство у світі

Християнство є однією з найвпливовіших релігій у світі. Його поширення охоплює всі континенти, і воно має великий вплив на культуру, мистецтво, політику та суспільне життя. Місіонерська діяльність сприяла розповсюдженню християнських цінностей серед багатьох народів.

Попри історичні суперечки, сучасні християнські церкви все більше прагнуть до діалогу та співпраці. Екуменічний рух спрямований на подолання розбіжностей між конфесіями та створення умов для єдності християн. Християнство також розвиває діалог з іншими світовими релігіями, такими як іслам, буддизм та юдаїзм, з метою сприяння миру та взаєморозумінню.

Данило Ігнатенко

The post Коротко про християнство first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Символізм

У ранньому християнстві, особливо після імператора Костянтина Великого, хрест сприймався як символ перемоги. Християнські мислителі, такі як Отці Церкви, розглядали його як космічний знак, що охоплює чотири сторони світу: ширину, довжину, висоту і глибину (Ефесянам 3:18). Він символізував царське панування Христа над усім творінням.

Спочатку зображення розп’яття уникали, зосереджуючись на життєствердному образі Воскреслого Христа. Реалістичні сцени страждань та смерті з’явилися пізніше, поступово набуваючи центрального місця в іконографії.

Типи зображень розп’яття

У мистецтві християнських церков сформувались два основні типи зображень розп’ятого Христа:

Східний тип — Христос зображений живим, з відкритими очима, одягнений у довгу туніку (колобій). Його Божественна природа підкреслюється навіть у момент страждань.

Західний тип — Христос оголений, за винятком набедреної пов’язки. Цей підхід акцентує увагу на Його людських стражданнях та смертній природі.

Приклади східного типу можна знайти в мініатюрах Євангелія Рабули (VI століття) та фресках у Санта-Марія Антиква (Рим). Західний тип представлений такими пам’ятками, як слонова шкатулка з Британського музею та дерев’яні панелі Санта-Сабіни.

Розвиток іконографії розп’яття в мистецтві

До IX століття художники почали підкреслювати реалістичні аспекти страждань Ісуса. На Сході боротьба з іконоборством призвела до прийняття образів мертвого Христа, що стало противагою надмірному акцентуванню на Його Божественності. Водночас Східна Церква зберегла сильну огиду до скульптур у круглій формі, тоді як Західна Церква охоче використовувала об’ємні зображення.

Західні митці поступово акцентували увагу на агонії Христа. Наприклад, романські розп’яття часто зображували Христа в короні, але в готичному мистецтві це місце зайняв терновий вінець. Вершиною драматичних зображень є розп’яття на Ізенгаймському вівтарі Матіаса Грюневальда (1512–1515 рр.), яке вражає жахливою деталізацією страждань Спасителя.

Новітні образи Христа на хресті

У XX і XXI століттях з’явилися нові підходи до зображення розп’яття. Одним із них є образ Christus Rex (Христос Цар), де Христос зображений коронованим і одягненим як цар та священик. Такий підхід підкреслює Його перемогу над смертю та стражданнями, мінімізуючи їх зображення.

Західний підхід, зокрема з періоду св. Августина, зосереджувався на суб’єктивному та особистісному сприйнятті хреста. Він символізує не тільки страждання Спасителя, але й розраду для людей, що шукають спокуту своїх гріхів та втіху в труднощах життя. Хрест залишається могутнім знаком божественного милосердя, любові та надії.

Данило Ігнатенко

The post Значення хреста у християнстві first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історичні витоки 

Лютеранство зародилося в епоху Реформації, коли Мартін Лютер, німецький чернець і богослов, виступив проти індульгенцій та інших практик католицької церкви, які, на його думку, суперечили Біблії. У 1517 році Лютер опублікував свої знамениті «95 тез», що стало початком реформаційного руху. Термін «лютеранин» з’явився в 1519 році, введений противниками Лютера, але самі послідовники реформатора називали себе «євангельськими», підкреслюючи свою орієнтацію на Євангеліє.

Після сейму 1529 року, де прихильники Лютера висловили протест проти католицької більшості, вони отримали назву «протестанти». Згодом, щоб відрізнити себе від інших реформаторських течій, лютерани стали використовувати назву «євангельсько-лютеранські церкви». Важливим етапом стало представлення Аугсбурзького віросповідання в 1530 році, яке сформулювало основні доктрини лютеранства.

Організація та поширення 

На відміну від централізованої структури Римо-католицької церкви, лютеранство організоване в автономні регіональні або національні церкви. Наприклад, Церква Швеції або Євангелічно-лютеранська церква Німеччини діють незалежно, але об’єднані спільними доктринальними принципами. У світі існує близько 150 лютеранських церковних організацій, 148 з яких входять до Всесвітньої лютеранської федерації, заснованої в 1947 році.

Лютеранство швидко поширилося в Німеччині, Скандинавії та інших європейських регіонах. У XVI столітті воно стало офіційною релігією в багатьох німецьких князівствах, а згодом і в Швеції, Данії, Норвегії та Фінляндії. У XVII столітті релігія потрапила до Північної Америки, де закріпилося в районах сучасного Делавера та Пенсільванії. У XVIII–XIX століттях європейські та американські лютерани активно займалися місіонерською діяльністю, що призвело до створення лютеранських громад у Африці, Азії та Латинській Америці.

Теологічні основи 

Лютеранство ґрунтується на п’яти основних принципах Реформації:

– Біблія є єдиним джерелом божественного одкровення;

– спасіння досягається виключно через віру в Ісуса Христа;

– спасіння є даром Божої благодаті, а не результатом людських зусиль;

– Ісус Христос є єдиним посередником між Богом і людиною;

– вся слава належить Богу.

Лютерани відкидають владу Папи Римського та зберігають лише два таїнства — хрещення та причастя (Євхаристію), які вважаються встановленими самим Христом.

У XX–XXI століттях лютеранство активно бере участь в екуменічному русі, спрямованому на зближення християнських конфесій. Лютеранські церкви ведуть діалог з католиками, православними та іншими протестантами, прагнучи знайти спільну основу для єдності.

Данило Ігнатенко

The post Коротко про лютеранство first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

«Тело, – пишет в своей работе под названием «Единство и многообразие в Новом Завете» один из ведущих британских специалистов по Новому Завету Джеймс Данн, – это уникальный вид единства: единства, которое состоит в том…, что все члены тела – разные и имеют разную функцию. То есть это не единство одинаковости и не единство, которому различие угрожает, а единство, которое только и может функционировать как таковое благодаря различиям». Т. е. мы как христиане, каждый из которых несёт своё служение, не должны пытаться уподобляться и копировать друг друга. Мы призваны к тому, чтобы осознать свою индивидуальность, свою уникальность и неповторимость, которые отнюдь не угрожают нашему единству во Христе, поскольку, по словам Джона Мак-Артура, «единство – это не скучное однообразие, а совершенное сочетание разнообразия даров».

Автор вышедшего буквально на днях комментария на Первое Послание Павла к Коринфянам Энтони Тисельтон на страницах данного труда приводит свои весьма оригинальные и небезынтересные размышления о том, что сама сущность Триединого Бога является главнейшим и ярчайшим примером естественного и абсолютно органичного единства в многообразии. Он пишет: «Ударение, которое Павел делает на единстве в многообразии, основано на природе единого Бога, Святой Троицы. Павел подчёркивает согласованность даров, данных Богом как единство в многообразии. Это исключает соперничество и конкуренцию». Т. е. в христианском учении о Троице Бог представлен как общение Личностей или Лиц, которые обладают своими отдельными индивидуальными ипостасными свойствами, но которые, при этом, обретают полноту бытия только в онтологическом единстве друг с другом.

Сегодняшние слова Павла из Еф. 4:7 сводят на нет и абсолютно опровергают ту точку зрения, согласно которой благодать Божия, это якобы то, к чему причастна только та или иная часть народа Божьего, а именно, духовенство, как, увы, нередко думают многие современные христиане. Но на самом деле истинное положение вещей весьма далеко от этого очень популярного и расхожего стереотипа. Дары Духа Святого, или на языке Нового Завета – харизмы, это то, к чему причастна вся всемирная христианская община, вся Церковь в целом и каждый отдельный христианин в частности. Именно поэтому в 1 Кор. Павел пишет: «Дары различны, но Дух один и тот же; и служения различны, а Господь один и тот же; и действия различны, а Бог один и тот же, производящий всё во всех. Но каждому даётся проявление Духа на пользу» (1 Кор. 12:4-7).

Может возникнуть вопрос: чем же по сути является дар Духа Святого? что значит слово «харизма», столь часто используемое Павлом в его посланиях? Краткий и лаконичный ответ на этот вопрос мы находим у Дж. Данна в его работе, упоминавшейся выше: «Согласно Павлу, харизма – это прикосновение благодати, проявляющейся в конкретном верующем каким-то действием или словом, обычно ради других людей».

Чуть позже, в 12-м стихе той же 4-й главы Послания к Ефесянам, текст которой мы сегодня исследуем, апостол Павел подчёркивает, что о каких бы духовных дарованиях и харизмах ни шла речь, все они дарованы свыше для одной цели – «к совершению святых, на дело служения, для созидания Тела Христова» (Еф. 4:12). Английский комментатор Священного Писания XVII–XVIII вв. Мэтью Генри по этому поводу писал: «Каждому из христиан даётся благодать, определённый дар благодати того или иного рода или той или иной степени, для взаимной помощи друг другу». А один из православных церковных иерархов XIX ст., архиепископ Могилёвский и Мстиславский Евсевий (Орлинский), по этому поводу отмечал: «Различие даров не должно служить поводом к тому, чтобы один превозносился пред другим, владея большею мерою сих даров, или один завидовал другому, владея меньшею мерою их. Все должны помнить, что каждому дана благодать такая, какую кому благоволил даровать Сам Господь Спаситель, глава Церкви. Господь разделяет Свои дары не равною мерою, одному давая более, другому менее, по своей благой и премудрой воле, для блага Церкви, а не для пользы только получающих, чтобы самое это различие служило к совершеннейшему единству и благоустройству целого, т. е. Его Церкви». Т. е., говоря иными словами, Господь дарует каждому без исключения христианину тот или иной благодатный дар, который тот должен, во-первых, выявить и распознать, во-вторых – суметь положить его на алтарь служения местной христианской общине, обогатив тем самым её богослужебную и молитвенную жизнь в том или ином её аспекте.

Сегодняшние слова апостола Павла являются также немалым утешением для тех, кто впадает в уныние от того, что не видит в себе столь же ярких и очевидных даров Духа, какие он со всей очевидностью распознаёт в своём ближнем. Известный толкователь библейских текстов V в. блаж. Феодорит Кирский (+457) делает на этом особый акцент, говоря, что этими словами Павел «утешает приявших, по-видимому, меньшие дарования и показывает, что раздаёт их Владыка Христос, как бы так говоря: «Не огорчайтесь, потому что Сам Христос, как ведомо Ему, отмерил каждому благодать»». А блаж. Феофилакт Болгарский (XI-XII вв.) предостерегает всех тех, кто желает более других сиять обилием дарований тем, что подчёркивает: богатство даров подразумевает и большее усердие, большее трудолюбие в реализации и актуализации этих дарований на благо Церкви:«Необходимое и без чего нельзя быть христианину — это общее для всех, а если кто-то имеет несколько больший дар, то ты не скорби, потому что и больший труд соединяется с ним». Конечно, мы здесь не можем не вспомнить и известные слова Самого Христа, Который говорил:«От всякого, кому дано много, много и потребуется, и кому много вверено, с того больше взыщут» (Лк. 12:48). Поэтому каждый должен заботиться о том, чтобы использовать данные ему дары в полном соответствии с волей самого верховного Подателя этих даров.

Не будет преувеличением сказать, что сам термин «дары Духа Святого», в принципе, является достаточно чуждым и непопулярным в православной церковной среде. Многие современные православные христиане как-то стесняются говорить о духовных дарах, считая себя якобы слишком грешными для того, чтобы вообще ждать чего-то от Бога. Но на эту расхожую в церковной среде «концепцию всегреховности» я бы хотел ответить словами Р. Хейза, автора классической работы под названием «Этика Нового Завета», в которой Хейз подчёркивает, что «Бог посылает Духа падшим и слабым людям и даёт благодать грешникам, отнюдь не поощряя при этом сам грех». Кроме того, известный немецкий богослов и исповедник Д. Бонхёффер, обращая внимание на слова Павла из Первого Послания к Коринфянам («Вы – тело Христово, а порознь – члены» (1 Кор. 12:27)), в своей проповеди в 8-ю неделю после Троицы (29.07.1928) исчерпывающе разъясняет данный вопрос: «Павел пишет к общине Коринфа, к людям, которые задавались самыми разными вопросами и доставляли Павлу некоторые затруднения; к людям, в числе которых был один кровосмеситель; к общине, в которой действовал грех, как сегодня в нас, в которой царило маловерие. К этой общине Павел обращает слова: «Вы – тело Христово». Не «вы должны быть…»! Нет, именно вы – уже тело Христово. Для него это решающий момент, что они принадлежат телу Христову независимо от того, грешники они или нет. «Вы – тело Христово» – говорит текст и нам с вами. Достаточно только увидеть это. Ничего не нужно для этого делать. Бог уже всё сделал. Он своей свободной благодатью позволил нам быть телом Христовым».

Если же в Церкви распространяется учение о том, что к благодати Божьей и к Его дарам якобы причастна только отдельная каста (духовенство), то простым людям становится скучно, они перестают ощущать себя частичкой народа Божьего, они чувствуют себя не у дел и постепенно утрачивают ощущение собственной значимости в жизни Церкви. В результате, чувствуя свою неприкаянность, невостребованность и невозможность реализовать себя в церковной жизни, люди покидают Церковь и уходят в секты, где их встречают с улыбками, окружают теплом и любовью (искренней или притворной, это уже другой вопрос). Выдающийся ныне здравствующий немецкий богослов Ганс Кюнг в своём фундаментальном труде под названием «Церковь» приводит свои интересные и весьма справедливые рассуждения на данную тему: «Если забывается подлинный апостол Павел, тогда дух в церкви весьма скоро монополизируется, что зачастую утончённо приукрашивается. Тогда церковь превращается в иерократию пастырей, воображающих, что одни они обладают Духом (и потому пытаются загасить Дух в других). – И дальше Кюнг подводит итог своим мыслям с помощью двух риторических вопросов. – Не испытывают ли люди тоску по коринфской церкви – мало организованной и упорядоченной, однако столь живой и царственно свободной? И не может ли эта тоска быть причиной того, что секты притягивают к себе людей сильнее, чем прекрасно упорядоченные церкви со всей их иерархией пастырей?». Ответ на эти вопросы очевиден: если в Церкви постоянно и нарочито подчёркивается мнимая исключительность и привилегированность одной части народа Божьего в сравнении с другой частью, состоящей из «простых людей», если Церковь жёстко делиться на «церковь учащую» и «церковь учащуюся», то такая экклезиологическая дискриминация не может не оставаться незамеченной и не приводить к искажениям естественных, дружеских, братских отношений, а также к нарушениям норм подлинной общинной жизни.

Получаем ли мы благодать и дары Духа Святого в ответ на какие-то наши усилия? Отнюдь. Как пишет в своём комментарии на Послание к Ефесянам один современный проповедник и исследователь Писания:«Бог милостив, потому что такова Его внутренняя природа, а не потому что мы что-то из себя представляем. Поэтому Его благодать – это незаслуженный, незаработанный нашим трудом дар, которого мы недостойны. Она полностью зависит от Дающего, а не от получающих её. Благодать – это суверенный акт Божьей щедрости, проявляющийся благодаря Его внутреннему побуждению».

В Рим. 12 апостол Павел пишет: «И как, по данной нам благодати, имеем различные дарования, [то], [имеешь ли] пророчество, [пророчествуй] по мере веры; [имеешь ли] служение, [пребывай] в служении; учитель ли, – в учении; увещатель ли, увещевай; раздаватель ли, [раздавай] в простоте; начальник ли, [начальствуй] с усердием; благотворитель ли, [благотвори] с радушием. Любовь [да будет] непритворна» (Рим. 12:6-9). В своём популярном комментарии на этот отрывок из Послания к Римлянам Н. Т. Райт подчёркивает, что «христианское служение – не хобби (каким его подчас считают), а божественное призвание. Если призвание состоит в том, чтобы подавать кофе после литургии, пусть это будет делаться со сноровкой и улыбкой». Когда же человек, очевидно обладая хотя бы минимальными способностями для служения общине, тем не менее всё-таки проявляет безразличие и нерадение в отношении данных ему свыше Божьих благодатных даров, то тем самым он безрассудно бросает вызов Божьей мудрости, отвергает Его благодать и наносит урон Церкви, не используя для Её созидания то, что Бог ему даровал.

Дар каждого верующего уникален и неповторим. А в вопросе о том, как и чем мы будем Ему служить, Бог не предоставляет нам выбора – это Его властный и суверенный дар, обусловленный только Ему известными причинами. По мнению Джона Мак-Артура, «дары верующих не обуславливаются их вкусами, наклонностями, природными способностями, заслугами или иными личными соображениями, но исключительно Божьей высшей волей, Его благодатью. Мы наделены даром в соответствии с Его планом, целью и мерою. Мы не можем выбрать свой дар, как не могли при рождении выбрать свой цвет кожи, волос или глаз. Бог является источником благодати в избрании, утверждении и укреплении».

Если Бог дал дар слова – прими его и проповедуй Слово Божье к духовному назиданию и интеллектуальному обогащению членов общины; Бог дал прекрасный слух и голос – прославляй и славословь Творца за храмовым богослужением; Бог дал навык коммуникации с людьми и умение удачно строить дружеские или партнёрские отношения – привлекай к Церкви тех, кто сможет активно поучаствовать в её жизни; из тебя буквально выплёскивается любовь к ближним и тебя распирает от желания деятельно выявить эту любовь – занимайся практической ежедневной социальной работой с неимущими, пенсионерами, инвалидами, детьми-сиротами и т. д.; Бог дал тебе способности в сфере бизнеса и умение зарабатывать деньги – участвуй своим даром в разного рода церковных проектах, оказывай посильное финансовое вспоможение для различных церковных начинаний и инициатив.«Служите друг другу, – призывает нас апостол Пётр, – каждый тем даром, какой получил, как добрые домостроители многоразличной благодати Божией» (1 Пет. 4:10).

Все мы и каждый из нас в отдельности не только может, но и должен жить жизнью Церкви. И поэтому всем тем, кто пока не нашёл себя в церковной жизни, я хотел бы пожелать поскорее распознать, что именно Бог даровал лично вам. А всем тем, кто уже активно приобщился к жизни своей местной христианской общины, я бы пожелал целеустремлённости, решимости, дерзновения, жертвенности, самоотдачи, а также скорейшего исполнения слов, которые много столетий тому назад пророк Нафан сказал царю Давиду: «Всё, что у тебя на сердце, иди, делай; ибо Господь с тобою» (2 Цар. 7:3)

Андрей Шиманович

The post Каждому из нас дана благодать first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.