Під впливом постатей Джамаля Абдель Насера та революційного соціалізму Каддафі почав мріяти про створення «нової Лівії» — незалежної від колоніального Заходу, побудованої на основі ісламу, соціальної справедливості та національної гідності.

Переворот 1969 року

1 вересня 1969 року молодий офіцер Каддафі організував безкровний військовий переворот, що усунув від влади монарха Ідріса I. Так почалася епоха «Лівійської Арабської Республіки», в якій Каддафі став фактичним лідером держави.

Він вигнав британські та американські військові бази, націоналізував нафтову промисловість, вигнав італійських колоністів і єврейську громаду, а також заборонив алкоголь та азартні ігри.

Каддафі мріяв про об’єднання арабського світу, намагаючись створити союзи з Єгиптом, Сирією, Тунісом, Алжиром, але всі ці спроби зазнали краху через політичні суперечності. Його антиізраїльська позиція зробила Лівію одним із найрадикальніших голосів у Лізі арабських держав.

«Зелена книга» і концепція Джамахірії

Ключем до розуміння ідеології Каддафі стала його «Зелена книга» (1975–1979), у якій він виклав власну «Третю універсальну теорію». Ця система поєднувала ісламський соціалізм, антикапіталізм і радикальну демократію без партій.

Він проголосив створення Джамахірії — “держави мас”, де управління нібито здійснювалося через народні конгреси й комітети. У 1977 році він офіційно відмовився від титулу глави держави, заявивши, що “народ сам собі правитель”. Однак у реальності влада залишалася сконцентрована в його руках, а будь-яка опозиція жорстоко придушувалася.

Зовнішня політика і міжнародна ізоляція

На міжнародній арені Каддафі здобув репутацію непередбачуваного ідеолога та спонсора революцій. Він фінансував антиімперіалістичні рухи — від африканських визвольних армій до «Чорних пантер» у США й Ірландської Республіканської Армії.

Підтримка терористичних організацій і жорстка риторика проти Заходу призвели до конфліктів з США та Великою Британією. У 1986 році американська авіація здійснила бомбардування Тріполі та Бенгазі (унаслідок чого загинули члени родини Каддафі).

Після теракту над Локербі (1988), коли загинуло 270 осіб, Лівію звинуватили у причетності до вибуху літака Pan Am. Це призвело до санкцій ООН, міжнародної ізоляції й економічного занепаду.

Однак наприкінці 1990-х він видав підозрюваних у Локербі, заявив про відмову від зброї масового ураження (2003) і поступово відновив стосунки із Заходом.

Африканський поворот

Після розчарування в панарабських проектах Каддафі звернувся до панафриканізму. Він став одним із ініціаторів створення Африканського Союзу (АС) у 2002 році, прагнучи перетворити Лівію на політичний центр Африки.

У 2009 році він був обраний головою АС, пропонуючи ідею Сполучених Штатів Африки — з єдиною валютою, армією та урядом. Його виступ на Генеральній Асамблеї ООН, де він публічно порвав Статут ООН, став символом радикальної самовпевненості, яка межувала з політичним абсурдом.

Падіння і смерть

Під час Арабської весни 2011 року хвиля протестів досягла й Лівії. Почавшись у Бенгазі, повстання швидко охопило країну. Каддафі наказав застосувати зброю проти протестувальників, що викликало міжнародне обурення.

Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію про військове втручання. У березні 2011 року сили НАТО розпочали авіаудари по позиціях режиму. До серпня повстанці взяли Тріполі, а сам Каддафі втік до рідного Сірта.

20 жовтня 2011 року, після нетривалого бою, його було захоплено й убито повстанцями. Разом із ним закінчилася одна з найдовших епох авторитарного правління в історії Африки.

Данило Ігнатенко

The post Муаммар Каддафі: утопія і влада first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Початок політичної кар’єри

У 1921 році Антоніу де Олівейра Салазар став одним із засновників Католицької центристської партії й навіть був обраний до парламенту — Кортесів. Проте він відмовився від мандата після першої сесії й повернувся до викладацької діяльності. Цей крок засвідчив його небажання брати участь у традиційній політичній грі й орієнтацію на структурні інструменти впливу.

Після військового перевороту 1926 року, коли в Португалії була скасована парламентська система, нова влада запропонувала йому посаду міністра фінансів. Тоді Салазар відмовився, не маючи гарантій повного контролю над фінансовими рішеннями. Лише в 1928 році, за президентства генерала Антоніу Оскара де Фрагосо Кармони, він погодився очолити Міністерство фінансів, отримавши широкі повноваження щодо державного бюджету.

Економічна стабілізація та шлях до влади

На посаді міністра фінансів Антоніу де Олівейра Салазар провів фундаментальну реформу державних фінансів. Він поклав край хронічним бюджетним дефіцитам і запровадив політику профіциту, яка стала головною ознакою його управлінської стратегії. Зекономлені кошти були спрямовані на інфраструктурні проєкти та індустріальний розвиток.

5 липня 1932 року Салазар став прем’єр-міністром. З цього моменту розпочалося формування нової політичної системи в Португалії, відомої як Estado Novo — «Нова держава». Це був авторитарний режим із жорсткою централізацією влади, де основними ідеологічними засадами стали католицький традиціоналізм, націоналізм та соціальний консерватизм.

Структура Нової Держави

Конституція 1933 року офіційно закріпила однопартійну модель, в якій не передбачалося політичної конкуренції. Усі гілки влади підпорядковувалися прем’єр-міністру. Національні збори складалися виключно з лояльних до уряду депутатів. Свобода преси, право на страйк і політична опозиція були повністю обмежені. Дисидентів переслідували спеціальні служби, а будь-який прояв інакодумства придушувався.

Антоніу де Олівейра Салазар відмовлявся від публічності, жив скромно і не створював навколо себе культу особи. Його управлінський стиль базувався на повному контролі всіх урядових міністерств і адміністративних рішень.

Зовнішня політика та стратегічний нейтралітет

Під час громадянської війни в Іспанії Салазар підтримував генерала Франсіско Франко і визнав націоналістичний уряд у 1938 році. Проте у період Другої світової війни він дотримувався політики нейтралітету, завдяки чому Португалія уникла участі у глобальному конфлікті. У 1949 році країна приєдналася до Північноатлантичного альянсу, отримавши стратегічну підтримку з боку західного блоку.

Модернізація інфраструктури та соціальна політика

Після Другої світової війни уряд Антоніу де Олівейра Салазара ініціював низку соціально-економічних реформ. Відбулася модернізація залізничного та автомобільного транспорту, було переобладнано торговельний флот і створено національну авіакомпанію. Розпочалася електрифікація сільської місцевості, будувалися школи для сільських дітей, розвивалася система початкової освіти.

Втім, незважаючи на зовнішню модернізацію, Португалія залишалася політично ізольованою державою з жорстким авторитарним режимом. Особливо критичною стала позиція Салазара щодо колоній. У той час як інші європейські держави поступово втрачали свої африканські володіння, Португалія продовжувала їх утримувати, що призвело до затяжних колоніальних конфліктів.

Кінець правління та смерть

У вересні 1968 року Антоніу де Олівейра Салазар переніс інсульт і був усунутий з посади прем’єр-міністра. Його наступником став Марчеллу Каетану. Салазар до кінця життя залишався в ізоляції й не знав про зміну влади. Він помер 27 липня 1970 року в Лісабоні. Вів життя самітника, не виїжджав за межі країни, уникав публічності й жив у доволі скромних умовах.

Данило Ігнатенко

The post Антоніу де Олівейра Салазар: професор-диктатор Португалії у ХХ столітті first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.