Історичний розвиток міста

Історія Баальбека сягає глибокої давнини, проте писемні згадки з’являються лише після завоювання Сирії Александром Македонським у 332 році до н. е. Після його смерті регіон потрапив під владу династії Птолемеїв, які надали місту назву Геліополіс — «Місто Сонця», ймовірно, на честь однойменного центру в Єгипті. У 200 році до н. е. Баальбек перейшов під владу Антіоха III з династії Селевкідів і залишався у складі їхніх володінь до 64 року до н. е., коли регіон був приєднаний до Римської республіки.

За римської доби Баальбек отримав статус колонії та став важливим військовим і релігійним центром. Тут було зведено величні храми, що прославили місто на весь імперський світ. Після падіння Риму воно увійшло до складу Візантії, а з 637 року перейшло під владу арабських завойовників. Надалі Баальбек перебував під контролем різних мусульманських династій, а у ХХ столітті увійшов до складу незалежного Лівану.

Європейське відкриття і дослідження

Руїни Баальбека привернули увагу європейських мандрівників ще у XVI столітті. Значна частина давніх споруд була зруйнована землетрусами, однак масштабні залишки вражали уяву дослідників. У 1898–1903 роках німецька археологічна експедиція провела розкопки й часткову реконструкцію храмів. За часів французького мандату та згодом за ініціативи уряду Лівану здійснювалися розчистки й реставраційні роботи.

Під час громадянської війни 1970–1980-х років охорона пам’яток занепала, але з 1990-х років почалося активне відновлення комплексу. Туризм і міжнародна співпраця сприяли новому етапу збереження Баальбека як культурного надбання.

Архітектурні пам’ятки

Головною окрасою комплексу є Храм Юпітера, зведений у II столітті н. е. Він вражав монументальністю: пропілеї вели до шестикутного переднього двору, що відкривався на просторий прямокутний майданчик завдовжки понад 100 метрів. Двір прикрашали екседри та портик з 84 колонами з єгипетського граніту. Центральне святилище мало коринфський ордер і було оточене 54 колонами заввишки близько 19 метрів.

Храм був присвячений трьом божествам: грозовому богу Хададу, ототожненому з Юпітером; богині природи Атаргатіс, співвіднесеній із Венерою; та молодому богу родючості, який у грецькій традиції відповідав Гермесу, а в римській — Меркурію. Первісно культ мав аграрний характер, але згодом набув рис містичного поклоніння.

Не менш вражаючою є споруда Храму Вакха, зведеного також у коринфському стилі. З 42 колон збереглося лише 19, однак архітектурна декорація дозволяє відновити його образ. Інтер’єр храму свідчить про поширення містерій та культів спасіння. Поряд розташовані залишки Храму Венери, присвяченого богині любові, а також рештки міських стін, мозаїк, античних житлових будівель і середньовічних укріплень.

Сьогодні Баальбек є не лише археологічною пам’яткою, а й культурним центром. У 1998 році відкрився музей, розташований у підземних тунелях під внутрішнім двором Храму Юпітера. Щороку влітку тут проводиться Міжнародний фестиваль Баальбека, який об’єднує музичні, театральні та танцювальні вистави.

Данило Ігнатенко

The post Баальбек: археологічна спадщина Лівану first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історичний розвиток

До епохи Олександра Македонського про Баальбек майже нічого не відомо. Після завоювання Сирії у 332 році до н. е. місто потрапило під вплив еллінської культури. За часів Птолемеїв воно отримало назву Геліополіс, що перегукувалося з однойменним священним містом у Єгипті. У II столітті до н. е. місто було завойоване Антіохом III з династії Селевкідів, але після занепаду їхньої влади перейшло під контроль Риму.

Римляни перетворили Баальбек на колонію, заселивши його легіонерами. Саме в цей період розпочалося масштабне храмове будівництво, яке надало місту велич і славу. Після поділу Римської імперії місто перейшло до Візантії, а згодом, у VII столітті, потрапило під владу арабів. Протягом наступних століть Баальбек залишався важливим центром, але його роль поступово зменшувалася. Після Першої світової війни він увійшов до складу сучасного Лівану.

Археологічні пам’ятки

Найбільш вражаючим об’єктом комплексу є Храм Юпітера, завершений у II столітті н. е. Це грандіозна споруда, з якої збереглися лише частини, але навіть вони вражають своїми масштабами. До храму вів величний двір розміром понад 100 метрів, прикрашений екседрами, портиками та колонами. Високі гранітні колони заввишки 19 метрів і діаметром понад 2 метри були доставлені з Єгипту, що свідчить про тісні культурні зв’язки римського світу.

Храм Юпітера був присвячений трьом божествам: сирійському грозовому богу Хададу, ототожненому з Юпітером; богині родючості Атаргатіс, ототожненій з Венерою; та молодому божеству природи, яке римляни пов’язували з Меркурієм. Релігійні практики поєднували елементи сільськогосподарського культу та містичних оргіастичних обрядів.

Не менш важливим є храм Вакха, який добре зберігся до наших днів. Його 42 колони частково вціліли, і він вважається одним із найкращих прикладів римської архітектури на Сході. Оздоблення храму вказує на поклоніння богам землеробства, але перевага вакхічної символіки свідчить про вплив культів спасіння та містерій.

Інші археологічні пам’ятки включають круглий храм Венери, залишки міських стін, фрагменти храму Гермеса, римські мозаїки та укріплення арабського періоду.

Дослідження та відновлення

Європейці відкрили для себе Баальбек у XVI столітті, однак систематичні розкопки розпочалися лише у XIX столітті. У 1898–1903 роках німецька археологічна експедиція розкопала руїни храмів та почала їхню реконструкцію. Подальші роботи здійснювалися під час французького мандату та пізніше урядом Лівану.

Проте громадянська війна в Лівані у 1970–1980-х роках завдала шкоди збереженню пам’яток. Відновлення почалося лише у 1990-х роках, коли туризм і міжнародна підтримка знову спрямували увагу на комплекс.

Баальбек у сучасності

Сьогодні Баальбек є адміністративним центром губернаторства Баальбек-Хермель. Його населення налічує близько 85 тисяч осіб. Місто розташоване в одному з найродючіших регіонів Лівану, що зумовлює розвиток сільського господарства. Водночас туризм відіграє ключову роль в економіці.

У 1998 році в підземних галереях Храму Юпітера відкрився музей, а щорічний Міжнародний фестиваль Баальбек приваблює туристів музичними, театральними та культурними подіями. Таким чином, давній центр культів і римської архітектури став важливою складовою сучасної культурної ідентичності Лівану.

Данило Ігнатенко

The post Баальбек — археологічна перлина Лівану first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Комплекс був випадково відкритий у 1900 році, коли місцевий житель їхав на віслюку і раптом тварина спіткнулася об яму на дорозі, що стало початком археологічних досліджень, які виявили багаторівневий некрополь. Спочатку катакомби могли бути родинною гробницею, але з часом вони перетворилися на найбільший відомий греко-римський поховальний комплекс у Єгипті.

Ком-ель-Шокафа розташований на глибині приблизно 35 метрів і складаються з трьох рівнів. Спочатку тіла спускали через вертикальну шахту, яку оточували гвинтові сходи для відвідувачів. Центральною частиною комплексу є ротонда з куполом, від якої розходяться численні коридори та кімнати.

Також є банкетна зала, де родичі проводили поминальні трапези поруч із похованими. Посуд після ритуалу не забирали, а розбивали на тому ж місці. Саме завдяки цій традиції катакомби отримали назву «Ком-ель-Шокафа», що перекладається як «Кургани черепків».

У комплексі знайдено ніші для тіл, а також урни з кремованим прахом, що вказує на поєднання різних поховальних традицій.

Особливої уваги заслуговують зображення єгипетських і греко-римських мотивів, що є досить незвичними. Наприклад, бог Анубіс у вигляді римського воїна в обладунках, гігантських змій і голів медуз і сцени, присвячені грецькій богині Немезиді.

Катакомби Ком-ель-Шокафа нині є важливим джерелом знань про релігійні уявлення, поховальні ритуали та мистецькі впливи в Александрії періоду греко-римського панування.

Данило Ігнатенко

The post Катакомби Ком-ель-Шокафа first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Походження

Першими «тунелями» ймовірно були розширення природних печер, які прадавні люди пристосовували для житла та захисту. Цей базовий досвід прокладання проходів у ґрунті чи скелі згодом переріс у систематичне використання інструментів та технік. Усі великі цивілізації стародавнього світу — шумери, єгиптяни, греки, римляни, індуси — незалежно винаходили і вдосконалювали методи тунелювання відповідно до потреб та геологічних умов.

Вавилон

Одне з найдавніших підтверджених тунельних будівництв — пішохідний цегляний прохід під Євфратом (бл. 2180–2160 рр. до н.е.). Він поєднував царський палац із храмом, проходячи під руслом ріки на відстань близько 900 метрів. Його будівництво здійснювалося під час сезонного зниження рівня води з подальшим відведенням течії. Це свідчить про високу організацію праці, планування гідротехнічних процесів і розуміння сезонних змін.

Єгипет

Єгиптяни, майстри роботи з м’якими породами, застосовували мідні пили і очеретяні бурильні трубки з абразивом. Ці інструменти дозволяли прорізати вапняк і пісковик, особливо в храмах, вирізьблених прямо в скелях. Храм Абу-Сімбел (прибл. 1250 р. до н.е.) — приклад складної підземної архітектури, виконаної з максимальною точністю. Тунельні галереї вели до камер і залів, які мали релігійне та політичне значення.

Греція та Рим

Греки першими використали геодезичні методи (мотузки, схили) для прокладання тунелів. Один із прикладів — водний тунель на Самосі (VI ст. до н.е.), що мав довжину понад 1000 метрів і призначався для транспортування води.

Римляни ж досягли піку тунельної інженерії. Вони створювали великі дорожні тунелі, зокрема Паусіліппо між Неаполем і Поццуолі (36 р. до н.е.) — довжина 1,5 км, ширина 7,5 м, висота 9 м. Римляни також використовували метод гасіння вогнем, коли нагріта порода обливалася водою для розтріскування, що полегшувало видобуток. Одним із найбільших інженерних досягнень став тунель для осушення озера Фучіно — 6 км довжини, побудований 30 тисячами людей за 10 років.

Праця, вентиляція та безпека

Більшість стародавніх тунелів будувалися руками рабів або найманих робітників. У разі рабської праці умови були надзвичайно важкими: вентиляція обмежувалась маханням тканиною біля входу або мінімальним шахтним провітрюванням. Багато людей гинули внаслідок обвалів, задимлення чи виснаження.

Однак у випадках, коли будівельниками були вільні громадяни — як, наприклад, у соляних шахтах Гальштата (Австрія, бл. 2500 р. до н.е.) — археологічні знахідки свідчать про набагато більшу увагу до вентиляції, стоку води та ергономіки проходів.

Технічні рішення стародавніх будівельників

Відведення води — особливо актуальне в тунелях під річками або в болотистих зонах.

Шахтна система — кілька вертикальних свердловин уздовж траси тунелю для прискорення робіт і забезпечення вентиляції.

Розміщення в міцній породі — дозволяло уникати облицювання, зменшуючи витрати праці.

Мітки та розмітка — ранні форми геодезичних вимірювань, зокрема при зустрічному прокладанні тунелю з двох боків.

Багато з цих тунелів, попри обмеження технічних засобів, були створені з такою точністю, яка й сьогодні викликає подив.

Данило Ігнатенко

The post Стародавні тунелі: технології та інженерія first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Дно озера Ізник, що розташоване в північно-західній частині Туреччини на теренах Бурської області були знайдені місцевою історико-археологічною групою у 2014 році.

Виявлений храм  на поверхні дна озера завдяки системі аерофотозйомці проведеній у зв’язку з інвентаризацією історичних та культурних визначних пам’яток Туреччини. На фотознімках храму чітко відображено залишки базиліки на три нави.

Органи місцевого самоврядування Бурси в рамках розширення туристичної діяльності, вважають доцільним у відкритті на місці «підводного» храму археологічного музею, задля можливості надати туристам можливість оглянути руїни базиліки.

Професор археології університету Улудаг в Бурсі, доктор Мустаф Сахін має усі підстави вважати, що храм побудований вже за підсумками Першого Нікейського Собору 325 р., ініційованого імператором Костянтином Великим. «В будь якому випадку, виникнення базиліки відноситься до IV століття », – зауважив дослідник.

На думку доктора Сахіна, храм могли побудувати на місці смерті св. Неофіта, 16-річного юнака наверненого до  християнства, що загинув мучинецькою смертю у 303 р. в час найжорстокішого переслідування християн імператором Діоклетіаном.  Середньовічні фрески вказують на його смерть поблизу озера ; самі ж археологи запевняють, що в результаті сейсмічної активності храм зруйнувався, а масштабний землетрус, «передислокував» його рештки на глибину озера. Головною причиною потрапляння цих решток туди, сейсмологи називають зміну рельєфу земної кори.

The post У Туреччині на глибині озера планують організувати екскурсію до ранньохристиянської церкви first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Храм, який попався в очі дослідницькій групі вважається одним з найдавніших в Малій Азії на території сучасної Туреччини. Вважається, що християнський храм прикрашав античне місто Адріанополіс, який нині похований під сучасними будівельними конструкціями в районі Стамбулу міста Ескіпазар. Як сказано у інформресурсі «InVictory», ретельне вивчення історії цього храму має пролити світло на монастирську архітектуру традиції 1500-літньої давності.

Турецький науковий співробітник археологічного факультету Карабукського університету Ерсін Келікбаз, зазначив, що у храмі виявлені зображення річок описаних у тексті Біблії, зокрема, Геон, Фісон, Тигр і Євфрат.

Історична знахідка, що  датується серединою V століття  є унікальним явищем, оскільки це один із перших храмів на теренах причорноморського побережжя. З цього приводу Ерсін Елікбаз підкреслює, що беручи до уваги відомі історичній науці закономірності розвитку храмової архітектури в Анатолії, «можна з впевненістю стверджувати, що храм один з найдавніших релігійних споруд в Анатолії та регіоні в цілому».

Окрім знайденого храму, археологи матимуть чудову нагоду віднайти місце локації інших храмів та монастирів. У рукописах святого Стілоса Альпіуса згадується про існування жіночого і чоловічого монастирів. Як каже Елікбаз, «в ході наших розкопок ми маємо чудову нагоду встановити точне місце розташування цих монастирів і інших храмів. Знайдений храм розташований в ключовому місці стародавнього міста, має близько 20 метрів в довжину, а його багата підлогова мозаїка виконана з високоякісним мистецтвом».

За словами археолога, колишнє античне місто Адріанополіс, де відбувались дослідження, мало в той час дуже велике значення для молодого християнського світу.

Нагадаємо, що місто Адріанополіс донині вважається найважливішим античним містом в Чорноморському регіоні, археологічні дослідження якого тривають з 2003 року.

На сьогодні археологам вдалося дослідити 14 громадських будівель в місті, в тому числі дві античних лазні, два храми, фортифікаційні споруди, скельні усипальні, театр, віллу вельможі, а також інші будівлі і споруди, в тому числі релігійні, передає «InVictory».

The post У Туреччині віднайшли один із найдавніших християнських храмів first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.