Історичний розвиток міста

Історія Баальбека сягає глибокої давнини, проте писемні згадки з’являються лише після завоювання Сирії Александром Македонським у 332 році до н. е. Після його смерті регіон потрапив під владу династії Птолемеїв, які надали місту назву Геліополіс — «Місто Сонця», ймовірно, на честь однойменного центру в Єгипті. У 200 році до н. е. Баальбек перейшов під владу Антіоха III з династії Селевкідів і залишався у складі їхніх володінь до 64 року до н. е., коли регіон був приєднаний до Римської республіки.

За римської доби Баальбек отримав статус колонії та став важливим військовим і релігійним центром. Тут було зведено величні храми, що прославили місто на весь імперський світ. Після падіння Риму воно увійшло до складу Візантії, а з 637 року перейшло під владу арабських завойовників. Надалі Баальбек перебував під контролем різних мусульманських династій, а у ХХ столітті увійшов до складу незалежного Лівану.

Європейське відкриття і дослідження

Руїни Баальбека привернули увагу європейських мандрівників ще у XVI столітті. Значна частина давніх споруд була зруйнована землетрусами, однак масштабні залишки вражали уяву дослідників. У 1898–1903 роках німецька археологічна експедиція провела розкопки й часткову реконструкцію храмів. За часів французького мандату та згодом за ініціативи уряду Лівану здійснювалися розчистки й реставраційні роботи.

Під час громадянської війни 1970–1980-х років охорона пам’яток занепала, але з 1990-х років почалося активне відновлення комплексу. Туризм і міжнародна співпраця сприяли новому етапу збереження Баальбека як культурного надбання.

Архітектурні пам’ятки

Головною окрасою комплексу є Храм Юпітера, зведений у II столітті н. е. Він вражав монументальністю: пропілеї вели до шестикутного переднього двору, що відкривався на просторий прямокутний майданчик завдовжки понад 100 метрів. Двір прикрашали екседри та портик з 84 колонами з єгипетського граніту. Центральне святилище мало коринфський ордер і було оточене 54 колонами заввишки близько 19 метрів.

Храм був присвячений трьом божествам: грозовому богу Хададу, ототожненому з Юпітером; богині природи Атаргатіс, співвіднесеній із Венерою; та молодому богу родючості, який у грецькій традиції відповідав Гермесу, а в римській — Меркурію. Первісно культ мав аграрний характер, але згодом набув рис містичного поклоніння.

Не менш вражаючою є споруда Храму Вакха, зведеного також у коринфському стилі. З 42 колон збереглося лише 19, однак архітектурна декорація дозволяє відновити його образ. Інтер’єр храму свідчить про поширення містерій та культів спасіння. Поряд розташовані залишки Храму Венери, присвяченого богині любові, а також рештки міських стін, мозаїк, античних житлових будівель і середньовічних укріплень.

Сьогодні Баальбек є не лише археологічною пам’яткою, а й культурним центром. У 1998 році відкрився музей, розташований у підземних тунелях під внутрішнім двором Храму Юпітера. Щороку влітку тут проводиться Міжнародний фестиваль Баальбека, який об’єднує музичні, театральні та танцювальні вистави.

Данило Ігнатенко

The post Баальбек: археологічна спадщина Лівану first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.